Таємниця урочища Вовчак

Воно губилося серед боліт і лісових нетрів невідомо з яких часів. У книзі       О. Цинкаловського “Стара Волинь і Волинське Полісся” згадується лишень, що на початку минулого століття тут, на правому березі річки Турія, налічувалося 35 житлових будинків і мешкало 185 селян. Село входило до Вербської волості Володимир-Волинського повіту.  А лиха доля спіткала його після Другої світової війни тому, що воно було центром головного штабу “Волинської січі” і деякий час навіть місцем дислокації головного штабу “УПА-Північ”. Загалом в урочищі діяв цілий повстанський гарнізон, оснащений за всіма правилами військового мистецтва.

Таємні курси, військові школи та опорні пункти УПА почали виникати на Турійщині наприкінці літа 1942 року згідно з рішеннями другої конференції крайового проводу ОУН. Непрохідна місцина довкіл Вовчака чи не найкраще підходила для таких цілей. Перший опорний пункт заснувала неподалік група нелегалів-оунівців з Галичини. А вже навесні 1943 року почав діяти цілком боєздатний повстанський загін з двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Для потреб “Січі” спішно збудували кілька тартаків (лісопилень), де робота не припинялася ні вдень, ні вночі. Невдовзі в урочищі “Вовчаки” виросли корпуси госпіталю, штабу, казарм, складів, гарбарні, пекарні, коптильні, кузні, різноманітних майстерень та підстаршинської школи. До речі, у гарбарні шкіри виправляли спеціалісти-чехи, а в зброярнях працювали колишні червоноармійці, яким вдалося втекти з фашистського концтабору у Володимирі-Волинському. Вони брали участь і безпосередньо в бойових операціях повстанського загону “Сосенка” (Порфира Антонюка), несли службу в гарнізонній караульній сотні.
Німцям загін дошкуляв відчутно, адже, окрім легкої стрілецької зброї, мав кулемети, гармати і навіть… один трофейний танк, відремонтований своїми ж умільцями. Усі спроби знищити “Січ” провалювалися, бо довкіл стояли застави, добре діяла повстанська розвідка і контррозвідка, опорні пункти мали телефонний зв’язок. А в рейди відділи куреня “Орла” вирушали не лише на конях, а й вантажними та легковими автомобілями, мотоциклами. Після блискавичних і здебільшого успішних операцій бойові групи швидко “розчинялися” у недоступних для ворога потаємних місцях Свинаринського лісу. На допомогу “Волинській січі” у найскрутніші моменти приходила сотня “Бистрого”-Пашкевича з Любомльщини, курінь “Вовчака” Олексія Шума з-під Мацейова та повстанці з Львівщини.
Про колишнє лісове село люди боялися говорити десятиліттями. За “довгий” язик у перші повоєнні роки багато хто поплатився. Про червоних партизанів? Будь ласка! А ось про гарнізон УПА – нічирик. “Нас добре навчили: обмовився – витурять у Сибір”, – казали мешканці навколишніх сіл – Ревушок, Оси, Бобол та інших.
Розповідає Фадей Олександрович Сачук:
– Я з діда-прадіда місцевий. Жили ми на хуторі Заболото неподалік Ревушок. Мій дядько ще під час польсько-німецької війни потрапив у фашистський полон. Додому повернувся (з великими труднощами і тільки завдяки українському комітету), коли у нас вже хазяйнували німці. Він і його друзі-однодумці, котрі, як мовиться, понюхали пороху, почали навчати молодь військовій справі. Робили це обережно, збирали нас у свята чи ще під якимсь приводом. Так, згодом я, маючи 21 рік, потрапив у школу молодших командирів УПА, яка діяла у Вовчаку.
День у нас починався з молитви, потім йшов відповідний вишкіл. Запам’яталися мені, зокрема, командири “Чорноморець”, “Крук”, “Донець”. Дисципліна була сувора, але без насильства. Стояли ми і в дозорах. Серед наших інструкторів було чимало колишніх бійців Червоної Армії. Мені відомо, що й гарматна обслуга, яка брала участь у бою за Туличів, повністю складалася з них.
Не все збереглося в пам’яті за стільки років. Але один день закарбувався в ній назавжди. У 1943 році в бою проти переважаючої сили біля села Галинівка полягло семеро вояків УПА. І ось ми там, у Вовчаку, зібралися на їхній похорон. Комусь треба було зняти загиблих з підвід. Зголосився і я. Й досі душа холоне, як згадаю. Бо це ж були молоді хлопці, яким би ще жити й жити… Відправив панахиду священик, відгримів салют. А потім залунала пісня. Пам’ятаю її й досі (наспівує – авт.):
Ви в дні весняні положили життя
На почесть святій Україні.
Не сурмили сурми, з дівочим квіттям
Не клали ми вас в домовини.
Згодом розповідали, що цю і багато інших пісень написав “Діброва” (прізвища й імені не знаю).
Розповідає Михайло Антонович Квашук:
 – Що являло собою село Вовчок перед війною, знаю добре, бо батьківська хата стояла десь за півкілометра від нього. З усіх боків ліс та болота, місце важкодоступне, тож вибір командирів УПА був цілком правильний. Повстанці проводили різні операції. Особливо нашуміла одна: це коли вони буквально протягом кількох нічних годин, залучивши місцеве населення, розібрали залізничну колію десь аж до Турійська. Двічі штурмували маєток у Галинівці. Після цього німці поставили там загін польських поліцаїв. Отоді й зав’язалося з ними… Мене самого у 44-му забрали в Радянську Армію. Воював на Сандомирському плацдармі, у Берліні. Коли в 1946 році повернувся додому, Вовчака вже не було.
Розповідає Сергій Дмитрович Сачук:
– У підстаршинській школі навчалося до двохсот чоловік 1921-1924 років народження. Курс підготовки тривав 5-6 місяців. Заняття були важкі, деякі хлопці не витримували фізичних навантажень і навіть втрачали свідомість. А от харчували нас добре. Хочу сказати, що в самому селі розташовувався тільки штаб. Решта будівель були заховані в лісі. У цей район цивільне населення не допускали. Якщо нам доводилося забрати коней в селян для перевезення якихось вантажів, їх зустрічали на узліссі, а ввечері на тому ж місці повертали. Школу не брали на операції, але в одному бою – під Свійчевом – я участь брав і був поранений (куля, вщент розтрощивши приклад, вцілила в руку). Побував у лісовому госпіталі. Лікував мене Василь Іщук (родом він з Турійщини, а опісля перебрався у Володимир-Волинський). Госпіталь наш був добре обладнаний і міг приймати до 120 чоловік.
Декілька разів Вовчак хотіли знищити німці з мадярами. Але їм давали =відсіч добре підготовлені боївки ще на підступах до гарнізону. Зокрема сильна боївка стояла у Красноставі (тоді Гнійно). Вона служила своєрідним буфером.
Знаєте, досі не можу збагнути, як це за кілька тижнів, таємно від стороннього ока, вдалося створити отой військовий табір біля Вовчака. А коли совіти знищували залишки села у 46-му, то розорали навіть могили наших хлопців. Але й після приходу Радянської Армії окремі боївки ще діяли. Десь у 1948-49 роках через Ревушки проходив обоз УПА. Де вони ховалися, як вбереглися, один Бог знає. Ото як появилися, так і зникли у напрямку річки Турія.