Помстилася колишній свекрусі – підпалила її у труні

Олег дивився на Світланку так, ніби збирався запам’ятати кожну рисочку, кожну родимку на її обличчі. А вона, щаслива, із сяючими очима, крутилася, мов дзига. Комусь усміхалася, щось говорила, махала рукою і… ніжно цілувала нареченого. Олегу тоді ставало так млосно, що він чіплявся обома руками за святковий стіл. А сили відірвати погляд від неї, своєї Світланки, не мав.
– Як це, чому? – слова вистукували в голові не гірше молота. – Що ж ти, Свєтік, робиш? А я, що буду робити я?
І знову прикипав поглядом до білосніжної нареченої, яка й не здогадувалася про страждання свого колишнього однокласника.
Вони познайомилися ще у третьому класі. Новенька чорноока Світланка сподобалася Олегу відразу. Своє захоплення він показував на кожній перерві: смикав за коси, кидався її портфелем і… проводив додому. Виявилося, що живуть поряд. Згодом пустощі переросли в дружбу. Бігали один до одного у гості, гралися в дворі і навіть на річку ловити рибу завжди ходили разом. Але будучи вже у старших класах, їхні шляхи розійшлися. Олег серйозно зайнявся спортом, досягав неабияких успіхів, тому мусив тренуватися день і ніч. А через постійні роз’їзди в школі з’являвся рідко. Світланчин образ був у пам’яті хлопця постійно, але ні зателефонувати, ні написати листівку дівчині так і не наважувався. Лишень мама передавала йому останні новини.
Своє 18-річчя Олег запам’ятає на все життя. Застало воно його у Львові, на змаганнях. Поздоровляли друзі, зателефонувала мама.
– А як там Свєтік поживає? – це питання завжди було у нього наступним після “привіт”.
– Світлана? – мати ніби здивувалася, потім помовчала і видала, як вистрелила. – Вона запрошує тебе на своє весілля.
Довго не міг второпати, навіть обхопив голову руками, щоб ця “каша з думок” не вибухнула. Спочатку і ненавидів весь світ, а згодом перевів гнів на себе: “Треба було сказати їй про почуття, а я, дурень, мовчав.”
І на весіллі, куди пішов “комусь на зло”, теж мовчав. Лишень побілілі кістки пальців у кулаках нагадували про той роздираючий біль в душі.
Швидко після цього, теж “на зло”, одружився. Бо дізнався, що Світлана з чоловіком-військовим виїхала аж у Владивосток.

А далі життя пішло своїм ходом. Тільки й встигав рахувати літа, які ніби пролітали поруч. Виростив з дружиною Тамарою двох дітей, випустив у самостійне життя.
Вже одружена дочка слала виклики з Америки один за одним: мовляв, приїдьте, хоч побачите, як люди живуть! І Олег нарешті здався. Дружина ж уже після першого доччиного дзвінка спакувала чемодани і на них жила. А він усе відтягував і відтягував поїздку.
Америка Олегу не сподобалася. Дивився на жінчин захват, слухав про її грандіозні плани на чужині і… не міг стриматися:
– Все, кидаю – і їду! – кричав в оторопіле обличчя дружини. – Мені вже твої ідеї в печінках сидять. Краще буду жити вдома на сухарях і воді, ніж їсти оцю американську гидоту! Сосисок наших хочу, чуєш мене чи ні?!
Тамара у відповідь не мовчала, і скандали в сім’ї стали буденним явищем.
Через три роки два місяці і один тиждень терпінню Олега прийшов кінець. Кидав речі у валізу, як скажений, і вимагав у дружини рішення: або їде з ним, або залишається. На батьківщину вони повернулися разом. Але ненадовго. Бо незабаром Тамара знову поїхала в Америку.

– Що, знову полетіла у свої штати? – мати Олега помаленьку йшла на кухню, а син понуро плівся ззаду. – Скільки то вже років тягнеться? Щось би вирішували нарешті, хіба такою має бути сім’я?
– Та пенсію вона там виробляє американську, – відповідав знехотя. – Ой, мамо, не займай мене цим, давай про щось інше поговоримо. Знаєш, кого тільки що зустрів?
І не дочекавшись відповіді, радо оголосив:
– Сестру Світлани!
Від неї він дізнався, що Світлана повернулася у рідне місто. Чоловік помер, а дочка давно влаштувала своє особисте життя. Нехай і нерадісні новини почув Олег, але їх цілком вистачило для того, аби зрозуміти, що його Свєтік – самотня. І ось він вже набирав номер її телефону.
Через кілька днів вони зустрілися. Гуляли містом і згадували школу. Розповідали один одному про те, як жили усі ці 40 років. Олег вже не мовчав – виливав перед Світланою душу, повторював, що вона йому, як і раніше, подобається…
А жінка тільки дивувалася:
– Ти, певно, жартуєш? Вдумайся – ви прожили разом з дружиною не 10 і не 20, а цілих 40 років! Навіть не думай, я розбивати сім’ю не буду.
Але солідний вік додав Олегу рішучості. Тепер він почав завойовувати свою Світлану. Зателефонував в Америку дружині і виклав скоромовкою: люблю, вона – моє втрачене кохання, подаю на розлучення. Тамара прилетіла відразу і, поговоривши з Олегом, погодилася розійтися. Навіть, зустрівши якось Світлану, благородно побажала “щастя і крепких нервів, щоб витримувати такого…”
 «Ніколи не прощу», – сказала невістка
– У моєї мами день народження – 80 років. Я дуже хочу, щоб ми прийшли до неї разом, – не то стверджував, не то просив Олег, заглядаючи Світлані в очі.
– Ні, а що твоя рідня подумає? – вона відмовлялася скільки могла, але таки поступилася.
Мати Олега зустріла Світлану так щиро, що всі страхи жінки як рукою зняло. Розмовляли про все на світі, старенька навіть про свій заповіт розповіла по секрету – як помре, то не спалювати у крематорії, а поховати “по-людськи”.
– Господи, що ж це ви таке кажете? – не могла стриматися Світлана. – Про смерть не треба думати!
– Ой, доцю, передчуття недобрі маю. Так боюся вогню, що навіть страшно подумати, як тіло горітиме у тій пічці, – вже пошепки ділилася зі Світланою своїми тривогами.
Ледве тоді заспокоїла стареньку, пообіцявши, що ніхто її спалювати не збирається, поховають по-людськи.
Мати затримала їх вже в дверях. Пильно подивилася на Світлану, потім на свого сина. І… з’єднала їхні руки, накривши своєю:
– Я вас благословляю. Живіть разом, – і додала, глянувши на спантеличену жінку. – Він тебе любить ще з третього класу. Не віриш йому, повір його матері.
Колишня дружина Тамара, почувши новину про благословення свекрухи, мов збожеволіла. Кинулася до Олегової матері і влаштувала такий скандал, що всі сусіди мимоволі стали свідками.
– Як ви могли таке зробити? Після стількох років нашого шлюбу? Я вам довіряла! – верещала не своїм голосом.
– Тамаро! Ну, про який шлюб ти говориш, – спокійно захищалася жінка. – Ти 19 років жила в Америці, приїжджаючи сюди раз в рік. Який би чоловік таке витримав? І потім, я тебе попереджала, просила, щоб ти повернулася. Не захотіла, от і маєш.
– Я вам цього ніколи не прощу! – викрикнула Тамара в лице своїй колишній свекрусі і так гримнула дверима, що здригнувся весь будинок.

Минуло чотири роки. Сумна звістка про те, що померла мати Олега, зібрала усіх разом. З Америки прилетіла Тамара. І на великий подив присутніх, жваво взялася допомагати: готувала їсти, домовлялася про поховальну атрибутику. Увечері, коли біля покійниці залишилися близькі родичі, пожалілася на головний біль і швидко пішла. Опівночі в квартирі пролунав дзвінок. На порозі знову стояла Тамара. Мовляв, тепер я посиджу біля матері, можете відпочити у другій кімнаті.
Прокинулися всі від того, що щось тріскотить і стільки диму, що нічим дихати. Здійнявся гвалт: четверо чоловік, які спали у сусідній кімнаті, ніяк не могли потрапити в двері, задихалися. Коли нарешті увімкнули світло і вибігли в зал, побачили жахливу картину: покійниця була вся охоплена вогнем, а в коридорі, уважно за всім стежачи, стояла одягнута Тамара. Через мить вона крутнулася і вибігла. Далі події розвивалися ще жахливіше. Від труни зайнялися штори, почалася пожежа. Олег мусив розбити вікно і витягувати крізь нього покійну матір на мороз – добре, що перший поверх. Полум’я загасили, а от поховання довелося відкласти: чекали, поки матері зроблять гіпсову маску на обличчя. Адже руки і ноги можна прикрити, а лице, яке найбільш обгоріло, – ніяк. У міліції були всі докази, щоб відкрити справу, але Олег в останній момент відмовився. Сказав, що не зможе посадити за грати матір своїх двох дітей.
...Олег і Світлана давно переїхали в інше місце і вже сім років живуть душа в душу.

Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область