Як народ не дурити, добру ковбасу робити

Ковбасним бізнесом Микитини займаються 11 років. Проте бізнес – слово надто гучне. У невеликому цеху – обладнання, з допомогою якого Світлана і Анатолій щотижня виготовляють до ста кілограмів виробів. За роботу беруться у п’ятницю, щоб у неділю продукція потрапила на один з ринків Івано-Франківська. Торгують там, оскільки дорога втричі коротша, ніж до Тернополя – лише 50 кілометрів. Хоча влітку попит на м’ясну продукцію падає, Микитини не переживають, що „влетять” зі своїм товаром, бо покупці, а особливо постійні клієнти, у них не переводяться. Перешкодою для торгівлі може стати хіба бездоріжжя: у негоду 20 кілометрів від Гориглядів до пристойної траси – суцільна мука.
Започатковуючи свою справу, Світлана та Анатолій мали невеликі знання про виготовлення ковбас. Але не святі горшки ліплять. Першою ідею штовхнула Світлана, кухар за спеціальністю. У той рік заміж виходила її сестра, а в окрузі нікому було зробити гідну ковбасу на весілля. Псувати свято магазинною не хотілося, і Світлана взялася за діло сама. Весільні гості похвалили апетитну „саморобку”, добра слава про неї прокотилася селом, і замовляти ковбасу у земляків почали інші. Спочатку Микитини виконували лише „весільні” замовлення, перекручуючи м’ясо на портативній м’ясорубці, а згодом повезли свої вироби на ринок.
– Коли приїжджаємо в Івано-Франківськ, уже стоїть черга із 30-40 людей, – каже Анатолій. – За весь час, відколи працюємо, не мали від покупців претензій. Тримаємо марку, бо поважаємо клієнтів.
Скуштувавши ковбас виробництва Микитиних, я зрозуміла: їхні смачні, ароматні вироби справді варті того, щоб за ними „полювали”. У чому ж секрет? Подружжя Микитиних пояснює: „Ми готуємо ковбаси за колишніми „руськими” стандартами – ГОСТом і лише з м’яса”.
– Багато підприємців женуть вал завдяки сучасним технологіям, які допускають використання добавок, – пояснює Анатолій. – А ми маємо лише м’ясорубку і шприц, якими до надприбутків не доробишся.
У ході розмови я все ж з’ясувала, які ще фактори впливають на смак ковбас. Дуже важливий – сировина. Микитини ніколи не використовують замороженого чи імпортного м’яса, тому що ковбаса з нього, нашпигованого преміксами, має „дещо” інший смак. У односельців, які не застосовують „хімію” при вирощуванні тварин, Анатолій купує туші молодих, до року, свиней і теличок. Чітко дотримуючись рецептури, подружжя робить ковбаси з душею, тому, напевно, вони такі смачні. Хоча Анатолій і Світлана продають свою продукцію недешево – від 26 до 39 гривень за кілограм, „мінусів” від праці значно більше, ніж прибутків. Потрібно вдосконалювати міні-цех сучаснішим обладнанням, щокварталу платити за сертифікати якості виробів, податки. А хто рахував моральні втрати – недоспані ночі, професійні болячки від контакту з сирим м’ясом, недодану увагу дітям? Син і дочка, до речі, вибрали далекі від ковбасної спеціальності професії. А батьків поки що „тримають” клієнти.
Я запитувала ковбасників, чому не розширяють виробництво, не беруть на роботу помічників?
– Щоб розвернутися, потрібен капітал, якого ми не маємо, – відповіла Світлана. – Через стрибки цін на аграрному ринку кредити брати не наважилися, не ризикнули працювати і з російським інвестором, який пропонував послуги...
На жаль, невелика кількість смачнючої ковбаси Анатолія та Світлани Микитиних губиться у морі неякісної продукції інших виробників. Ковбаси багато, а вибрати практично ні з чого. Причина, як кажуть фахівці, у тому, що основа продукту – м’ясо – у ковбасах зараз лише „трапляється”. Натуральні складники: свинина, яловичина, шпиг та прянощі замінені соєю, крохмалем, свинячою шкірою, рисовою, манною крупою та ще невідомо чим. 

Євгенія Ліщук,
Тернопільська область