Діти знайшли батьківщину матері

В уродженки села Лопавши, що у Демидівському районі, Надії Трачук – терниста  остарбайтерська доля. У 1943 році  її вивезли до Німеччини на примусові роботи. Коли завершилася війна, волинянка мала намір повернутися на батьківщину, де її повсякчас виглядала молодша сестра Марія. Однак невтішні вісті з України (зокрема, те, що остарбайтерів за служіння німцям висилають до Сибіру, а їхніх родичів карають неволею)  змінили ці плани, а загалом і долю. До того ж, у Німеччині Надія Трачук зустріла іншого остарбайтера – француза, котрий припав їй до душі і запропонував одружитися. Невдовзі молода пара виїхала на батьківщину Жозефа і стала жити – наживати діток. Спочатку народилася Люсі, потім  Йосиф, Мішель, Івонна, Жанін та Коллєт.
Водночас, виховуючи діток, українка сама собі дала незвичну обітницю – ніколи не згадувати, звідки вона родом, аби через неї ніхто не постраждав. У тому числі й  українські родичі, котрі наполегливо шукали Надію, а вона у відповідь вперто не відповідала на вісточки. „Ще не час, ще на Украйні панують совєти, – інколи з цього приводу казала чоловікові і неодмінно додавала, – але час цей обов’язково настане. Як не для мене, то для дітей”. На жаль, самій Надії батьківщина навічно залишилася маревом. У 1964 році українка померла, проживши на білому світі лише чотири з половиною десятки літ. А за два роки до того не стало Жозефа.
Натомість зостався своєрідний заповіт дітям, написаний на маленькому клаптику і  залишений в паперовому мотлосі, він десятки років не потрапляв їм на очі. Але якось Мішель Балл, наводячи лад у шафах та шухлядах, таки знайшов листа. І вперше для себе відкрив таємницю – звідкіля його родовід по материній лінії.
Протягом декількох років тривали пошуки найближчих родичів в Україні. І, зрештою, вони увінчалися успіхом. На жаль, тітка Марія, котру французи сподівалися почути та побачити, уже померла. Натомість родинний зв’язок відновив її син Володимир, двоюрідний брат французів. Його сім’ї і належало днями зустрічати гостей з Франції. Це була на диво трепетна зустріч. А духовним апогеєм  відвідин України для зарубіжних гостей стала мить, коли вони, ставши навколішки, цілували землю на лопавшівській місцині, де народилася їхня мама.
– Це дуже добре, коли діти виконують заповіді батьків, – сказав розчулений Володимир Трачук, – значить, родовід живе, не переривається, незважаючи на те, що він перекотиполем покотився з України до Франції. Чудово, що нинішні французи, котрі навіть не володіють жодним українським словом, визнають причетність до України. І не просто причетність, а свою тутешню сутність. Символічно також, що мої брати та сестри пообіцяли привезти невдовзі в Україну своїх дітей, онуків. І це ще один яскравий доказ того, наскільки людям, в жилах котрих тече українська кров, дорогоцінним є родовід.

Сергій Новак,
Рівненська область