Хто міг замовити голову Георгія Гонгадзе?

...На зустріч пан Василь у визначеному місці запізнюється, але все-таки з’ясовую, що він виїхав. Перше знайомство, перші фрази, а далі розмовляємо у затишному місці як добрі знайомі.
– Скільки їжджу до Києва, поїзд відправлявся за графіком, а тут – на тобі, затримується! Я знаю, що мене прослуховують. Може, це їхня робота. Та я уже нічого не боюся...
Свою боротьбу проти радянської влади цей чоловік розпочав у повоєнні роки, як він сказав, у лісній школі в Бережанах. Група, в яку входив, називалася К-5. Його безпосередній керівник – дядько Петро, який перейшов через український кордон 1946 року. І з собою привів ще п’ять хлопців. До того перебував у Мюнхені в “інтернаті”, яким курував Абвер. (Назва органу армійської розвідки та контррозвідки Німеччини у 1919-1944 роках. 1944 року у зв’язку з низкою невдач та конкурентною боротьбою з іншими розвідницькими службами Німеччини Абвер було ліквідовано. Його працівники перейшли до Головного управління імперської безпеки). Крім цих п’ятьох, до групи дядька Петра входив і пан Василь. Вони знали лише один одного в обличчя, а прізвищ, імен та місця роботи – ні. Зрештою, цю розповідь передаю майже дослівно.
– Лісова школа була в Бережанах на Тернопільщині, хоча спочатку вони зупинились в Самборі, але там їх здали. Нас охороняли повстанці Шухевича. Його самого бачив у 1949 році. А у 1950 входив у “цепочку”, щоб передати Роману Шухевичу, аби не йшов до Львова, бо там був провокатор. Я це сказав одній людині в селі Куряни. Але, як з’ясувалося потім, в “цепочці” теж була підіслана людина, і Шухевич не отримав достовірну інформацію. Пізніше через посольство я намагався довідатися, хто такий дядько Петро, та нічого з того не вийшло. Конспірація у нас була така, яку навіть КДБ не мало. Ми ніколи нічого не передавали письмово, лише усно. Хоча вже потім дізнався, що дядько Петро – зі Слобожанщини. Совєти забили його батька, матір, сестру. І він поклявся їм відомстити. Служив ще в російській розвідці. Це був розвідник вищого класу, і ті хлопці, яких привів, теж. Павло, він прийшов з ним, нібито німець. Дядько Петро знав багато мов, навіть іврит. Помер на 97-му році життя, так і не дочекавшись вільної України, хоча його заслуга у здобутті цієї незалежності величезна. Це був Українець з великої букви! Він обіймав якусь високу посаду в органах. Згодом разом з Павлом перевівся у Москву. Куди – нас це не стосувалося. Думаю, він готував кадри для розвідки. Я на його прохання теж влаштувався на роботу в органи, працював деякий час офіцером карного розшуку. Мав чотири паспорти.  Був координатором України, Молдови і Краснодарського краю. З Павлом востаннє бачилися у 1998 році у поїзді Гомель-Чернігів. Він сказав, щоб попередити рухівців про те, що московська служба безпеки відкликає колишніх працівників, тих, хто працював з українською агентурою – почнуть вбивати чи відрубувати голови. (Мені відразу пригадалась автокатастрофа 1999 року, в якій загинув Чорновіл – авт.) 
Дядько Петро був дуже обізнаною людиною. Він добре знав керівників німецького рейху і, як виявляється, чимало з них були євреями. Так само багато євреїв було в СС.Той же Моня Борман – жид. Вкрав німецьку партійну касу і втік. Тепер євреї кричать про холокост, який самі створили. Так само, як про революцію в сімнадцятому. Її теж зробили євреї, і ніякого штурму Зимового не було. Совєти вміли “писати” історію. А з донбаських хлопців зробили героїв. Фадєєв написав цілий роман “Молода гвардія”. Ніякої гвардії не було. В Донбасі жили люди, які прекрасно усе те знали: і Кошового, і його “групу”. Вони вночі обікрали німецьку машину  з продуктами й цигарками. З цим товаром їх і взяли на базарі. У тій державі все будувалося на брехні. У наш час теж чимало інформації, розрахованої, перепрошую, на дурачків.
Я пропрацював немало часу в органах, щоб зрозуміти, що витворяла та влада, яку “кришувала” комуністична партія, котра настворювала собі ворогів. Інколи, здавалося, не витримаю, але треба було те все терпіти. Зараз треба писати і писати, як Москва над нами знущалася і знущається. Нещодавно по російському телебаченні показували прес-конференцію із заступником начальника генерального штабу російської федерації, де йшлося про Чечню. І там його запитали: “Що ж далі будете робити?” А він відповів: “То, что делали на Западной Украине”. Але біда, що ніхто з журналістів так і не запитав: а що ж робили на “Западній Україні”? Ще коли вчився у лісній школі, наш вчитель Микола Миколайович, до речі, з Петербурга (його родину комуністи знищили) розповідав нам, що вони робили: на голе тіло намотували колючий дріт, у підлогу забивали цвяхи, використовували щипці, гаряче залізо і т.д. Москва на все здатна, аби згвалтувати Україну. А потім зробили із західняків бандерівців. Але чомусь ніхто не розповідав про РОА – Русскую освободительную армию, про те, як кубанські козаки від 1917 року і до Другої світової війни воювали з “большевиками”.

Мене часто направляли в Росію, Молдову, Краснодарський край – дуже швидко схоплював діалект. 1954 року вдалося побувати в Оренбурзькій області, коли випробовували ядерну зброю на своїх людях. Туди добирався навіть товарняком. Такого навіть фашисти не робили. Пізніше довідався, що тоді служив там і мій знайомий. Він потім був весь поламаний – його кості нічого не витримували. Там я вперше довідався про “генну систему”. Комуняки винищували народ генно. Недарма Чернишевський писав, що достатки народу зменшуються там, де багато неосвічених, безграмотних чи лінивих людей. Не знаю, чи писав хто про те, як комуняки зупиняли буревії на Харківщині й Київщині атомними вибухами?
Працюючи в радянських органах, не раз доводилося ходити по гроші до директорів заводів, керівників різних установ – їхні сейфи були забиті ними. З Москви дзвонять: приїде такий-то, підеш туди-то і заберете таку-то суму. Правоохоронні органи усіх тримали на гачку. Треба гроші – присилають людей і називають суму. Не хочеш платити – в тюрму. Тоді була своя мафія. На Донеччині – дехтяровщина, у Молдавії – боделанщина, у Краснодарському краї – медуновщина. Боделана, який тепер втік у Росію, ще тоді треба було посадити. Дехтяров, перший секретар Донецького обкому партії, був кращим другом Брежнєва. Зрозуміло, що зарплати йому аж ніяк не вистачало. Він там добре розперезався, і йому на п’ятку наступив прокурор Баскаков – щось не те сказав. Його зразу десь піймали – і у витверезник, а наступного дня вже з цього приводу відправили у бюро обкому партії. Обгадили чоловіка за ніщо. В одного з начальників УВС Донецької області із сейфу забрали триста тисяч. Через тиждень він помер. У Львові теж було, що комуняки продали “налєво” п’ять чи шість ЛуАЗів, тоді випускали для туристів “Карпати”. Дізнались про це. Відправили туди людину: ділись або в тюрму. У головного бухгалтера стався інсульт чи інфаркт.
Зараз з’явився такий Рабинович в Україні – “великий єврей” і громадський діяч, дурку валяє. У Харкові при совєтах перший злодій був, працював начальником будуправління. Його теж підловили: плати. Тоді не били, не мучили, якщо не хочеш платити – тюрма. Але він не поділився. Маманька його, вона була психіатром, порекомендувала “косити” під дурака. “Косив”, навіть з параші воду пив. Він відсидів.
– Так ось звідки почався рекет… – про такі факти здирства чую вперше.
– Усе має свій початок. Якось мене підняли вночі: у другого секретаря обкому вкрали чорну ікру. Зібрав “дев’яту бригаду” з “посьолка”, так званих “тунеядцев”, і кажу: “Хлопці, віддавайте ікру або сушіть сухарі”. Вони пом’ялися, а тоді розповідають: “Ми йому баб водимо. Привели того разу, він зразу з ними в сауну, а ми – в холодильник. Ну, взяли пару банок, вони вже там-то і там-то валяються”. Дивитися на те все було гидко. А по телебаченню, радіо все передавали про “руководящую роль коммунистической партии”... Першим “замом” міністра зовнішньої торгівлі був син Генсека Юрій Брежнєв. Чурбанов – зятем Леоніда Ілліча. З їхніх дач потім валюту машинами вивозили. До 1989 року московське болото перекачало за кордон майже трильйон доларів. У Брежнєва з чистого золота було відлито 19 Зірок Героя Радянського Союзу і 23 – Соцпраці. Та про це, здається, писали. Добре, що до влади не прийшов Медунов, а “дєдушка” Андропов. Він трохи їх поколошматив. Щоб розвалити СРСР, багато робилося. Я навіть знаю, що з цього питання дядько Петро виходив на резидента ізраїльської розвідки.
Був час, коли я перевівся на Північ. Звідти докладав, як крадуть нафту і газ. Перепродували її за величезні гроші. Павло якось приїхав і каже: “Все, їдь вже звідси, бо так і засядеш в Расєї”.
– Ви були знайомі з Георгієм Гонгадзе. Як колишній розвідник і працівник кримінального відділу, думаю, здогадуєтеся, хто і за що прибрав цього журналіста. І що думаєте про сумнозвісні плівки Мельниченка?
– Ці плівки – туфта. Як я казав – інформація для дурачків. Кучмі він не був потрібний. Тут що завгодно ще будуть придумувати. Думаєте, не знають, хто Ющенка отруїв? Все знають. Тільки нам голови забивають всякою “єрундою”...