На рідну землю – через 60 років

Проїжджаючи центральною вулицею, я побачив зовсім інше село із заасфальтованими вулицями. Переселенці звели тут одно і двоповерхові ошатні будиночки, біля яких – зелені килими та квітники з живими парканами з туї та смерек. До речі, всюди по селу розставлені ящики для побутового сміття, а у глибині дворів – величезні стодоли на сіно й солому, добротні стайні для худоби. У кожного господаря своя земля і сінокіс, що починаються відразу за садибою і тягнуться десь на кілометр. Худоба пасеться на пасовищах по вим’я в траві.
Кругом грають золотою хвилею хліба. Спостерігаю, як голландським комбайном хазяїн збирає дорідний урожай, а інший тракторним механізмом тюкує солому. Не те, що в нас. Мені ж доводилося бігати десять днів за комбайнером, щоб змолотити 0,4 гектара зернових, розкиданих по десять сотих по закутках Прилуцького, бо так наділили нам ті соти – то тут, то там, тільки не в одному місці.
Поселили нашу делегацію у школі. Тій самій, де під час німецької окупації я закінчив два класи. Колись вона була великою, аж на три поверхи, але при пожежі згоріла, і відбудували її тільки на два поверхи. У класі, де я навчався, побачив на стіні розп’яття  Ісуса Христа і герб Польщі – орла. А в шикарному коридорі на видному місці висить лозунг: “Хто ніколи не творить, хто ніколи з власного натхнення самостійно не працює, той не живе і не перемагає. (Кразінський)”. Далі – краєзнавчі стенди про село, район та повіт. У школі комфортно і навіть є окремі душові.
Неподалік розташована наша, українська, велика і гарна церква Преображення Господнього, побудована у 1908 році. Стоїть, як сиротина, серед земної краси – неприбрана, обшарпана зовні, загаджена горобцями. Правда, щороку 19 серпня наші односельчани з’їжджаються сюди на престольне свято Преображення Господнього. Декілька днів прибирають храм та за свій кошт ремонтують. Вже перекрили купол, дещо поновили всередині, але роботи там – непочатий край. Бо ніхто на державному рівні про це не піклується: ні з українського, ні з польського боку. Під час панахиди на братських могилах замордованих сільських хлопців з української народної самооборони та вояків УПА серце стискалося від жалю, бо такими молодими вони віддали своє життя за переконання, що це їхня земля і ніхто немає права відібрати її у них. Але Сталін віддав родючі українські землі Польщі.

Звісно, кортіло пройтися стежинами босоногого дитинства. До своїх Мельників йшли пішки. Але від нашого села залишилася тільки центральна заасфальтована дорога. Та все ж я впізнав те місце, де стояла наша хата. Щоправда, на ньому уже розташувався новий шикарний дім з величезними стодолами та сільськогосподарською технікою на подвір’ї.
Господиня почастувала нас яблуками. А як розговорилися і довідалася, хто ми, із серцем сказала, щоб ми не думали, що  ці землі польська влада задарма віддала полякам. Вони розплачувалися за них понад двадцять років. Як же воно так виходить: польська влада забрала у нас землю безплатно і віддала своїм громадянам за гроші? Ми ж у польського уряду за наші землі і наругу не одержали ні копієчки. А на запитання “Як вам зараз живеться в Євросоюзі?”, відповіла: “О, проше пана, терас нам жиєсі бардзо добже”. І порадила нам вступати в Євросоюз. Аргументи більш ніж переконливі. Поляки отримали від держави суттєву допомогу з розрахунку на кожен гектар землі і гарантовані ринки збуту продукції. Крім того, якщо раніше вони мали до двохсот доларів пенсії, то нині вона становить уже п’ятсот.
Тільки перетнули кордон, як опинилися у зовсім іншій країні – з незібраними зерновими, з бур’янами, з купами сміття на околицях та при дорогах. І такий смуток охопив душу. Не можу зрозуміти, чи то ми такі ліниві, чи то влада у нас така недбала. Адже ми всі одним Богом створені – і поляки, й українці.