На зустріч через 50 літ

До школи частина з них пішла переростками. Сіли за парти у Луцькій жіночій семирічці № 6 дівчатка 1935-го, 36-го, 37-го, 38-го років народження – діти, чиє навчання у першому класі відстрочила війна. Натерпівшись злиднів і жахіть, вони горнулися один до одного і до своїх люблячих вчителів.
– Ми всі були бідними. Багато учнів прийшли до школи босими і в благенькій одежині з дорослого плеча. Нам з Інною пощастило, бо наші мами вміли шити і змайстрували нам платтячка, як нові, – згадує Флоріда Ковальчук (Масольд), завітавши до редакції зі шкільною подругою Інною Поліщук.
Показують гості кіпу принесених із собою фото, на яких чимало їхніх ровесників сфотографувалися босоніж.
– На перервах ділилися, хто чим мав: хтось – сірою саєчкою, хтось – вареною кукурузкою. Та хоч бідними були, зате дружно жили, бо чим людина бідніша, тим добріша. І до сьогодні усі товаришуємо та спілкуємось, і на дні народження один до одного ходимо, і в останню путь випроводжаємо тих, хто покинув білий світ, і допомагаємо, якщо в когось біда, – розповідають в унісон шкільні подружки, хоча й навчались у паралельних класах.
Обидві – Флоріда та Інна з інтелігентних родин. І в обох батьків не стало під час війни.
– Мама любила частувати моїх подружок молоком. Тоді і в голову нікому не приходило заглядати у замкову щілину і не пускати гостя на поріг. То тільки тепер бояться, щоб не затоптали діти лаковані підлоги чи килими, – каже з прикрістю колишня староста 10-Б класу Інна Поліщук (нині Гінзбург). – Якось моя мама привезла з відрядження з Києва брусочок колотого цукру і десять дефіцитних подушечок. А ми так загралися, що всі ці подушечки з’їли. Я боялася, що скаже мама. Але вона тільки сумно зітхнула і пригорнула мене.
Аж до 56-го бідним дітям не раз доводилося вставати удосвіта і вистоювати довжелезні черги за хлібом. Видавали його по два буханці та по чотири сірих саєчки. Батьки займали чергу ще о четвертій-п’ятій ранку, а коли треба було йти о шостій на роботу, ставили замість себе дітей. Але ніхто у чергах не кривдив малих, а навпаки, дорослі відправляли дітей додому, щоб погрілися і перепочили, а то, не доведи, Господи, зомліють. І таке траплялося.

“…Я усіх вчителів згадую не тільки з вдячністю, а й з благоговінням. Бо вони не лише вчили нас, а й дуже любили і бачили в кожному з нас особистість”, – пише полковник у відставці з Донецька Олександр Гончаров.
І до сьогодні вони листуються зі старостою свого 10-Б класу Інною Поліщук (адже після закінчення шостої семирічки її випускниці влилися у колектив другої чоловічої десятирічки). У листах з теплотою згадують своїх учителів за те, що “любили всіх однаково, і ніхто не був відкинутим”. Зокрема свою першу вчительку Фаїну Йосипівну Громову, “французів” – Наталю Миколаївну Пристапчук, Івана Дмитровича Лупака та Віру Ананіївну Боброву, яка стажувалася в Парижі, істориків Сергія Микитовича Стецюка та Галину Григорівну Лисенко, які старалися внести у дитячі голови знання минувшини, але діти більше думали тоді про майбутнє. А якими закоханими вони були у математику! Коли Іван Михайлович Лозинський сказав, що хто знає добре геометрію та алгебру, той дуже здібний, більшість, як горішки лузали, розв’язували задачі наввипередки. Не забудуть ніколи й емоційних уроків маленької, але унікальної вчительки Віри Лукашівни Іващенко, котра з такою любов’ю і трепетом промовляла імена українських геніїв: Шевченка, Лесі Українки, Франка. Читала “Кобзар” і плакала. А “класну маму” Олександру Пилипівну Шатєєву, якій попередники “приклеїли” за строгість ім’я “Аракчєєва”, згадують по-особливому. Але Олександра Пилипівна виявилась надзвичайно доброзичливою і з усмішкою сприймала усі їхні витівки. Тепер, коли їхня “класна мама” дуже хворіє, вони не забувають її і не раз провідують у Рівному. З болем у серці розповідає пані Інна, як привезли якось їй зібрані гроші, а вона сказала: “Дітки мої, ви мене здорово виручили, тепер картопельки на зиму зможу купити”.
Повертаючись на шкільний поріг, під час зустрічей неодмінно згадують, як висаджували з інтелігентом-біологом Леонідом Степановичем Марцинкевичем рідкісні рослини на шкільній ділянці, а згодом – дерева на пустирищі, що став парком, як їздили у кузові вантажівки на екскурсію в Колодяжне, як збирали у лісі дзвіночки, щоб прикрасити свою школу і клас до випускного. З гумором згадують, як їхня шоста семирічка з’єдналася з хлоп’ячою і це потягло за собою масу непорозумінь та проблем. Але, коли притерлися одні до одних, вчителі не натішилися, якими активними і галантними під впливом дівчаток стали хлопці... “Зараз, як пише Людмила Жук-Пак, весь час треба відбиватися від хвороб та різних прикрощів. Але світлим промінцем гріє серця і додає сил чекання нової зустрічі”. Бо вірять вони, що зустрінуться і будуть живі та здорові. Дай, Боже.