Бив дружину головою об свіжу могилу немовляти

Усіх породіль тоді виписали раніше, а нас двох ще тиждень тримали у лікарні. Потроху Оксанка відходила, вже не так реагувала на втішання лікарів і не оберталася до стіни, коли мені приносили дитину. “Боже, як же їй, певно, важко”, – думалося, коли вона черговий раз застигала в тузі, дивлячись широко розкритими очима у вікно. Мала руде волосся і при цьому жодного ластовиння на обличчі, притаманного такому типу людей. І ще – великі, гарні, ніби осяяні зсередини теплом і добротою, сірі очі.
– Що, я страшна? – раптово відірвала від думок, перехопивши мій погляд і нервово заходилася поправляти волосся.
– Ні, навпаки, гарна, – відповіла.
Оксана щиро здивувалася і тільки-но почала мені заперечувати, як її гукнули до телефону. Повернулася бліда, як смерть, весь час повторюючи: “Ну за що він так…” Її “прорвало” через хвилин десять: повільно складаючи слово до слова, немов цеглинки на будівництві, почала розповідати про своє життя.

Оксана була однією дочкою у батьків. Теплична, словом. Чи не тому, коли на дискотеці познайомилася з Ігорем, самостійним і жвавим, відразу закохалася. Їй подобалася його рішучість, тому з перших днів знайомства вона без зайвих слів повністю підкорилася хлопцю.
Ті півроку зустрічань були найщасливішими для неї. Ще б пак, про таку увагу, якою огортав її коханий, можна було лише мріяти. А від його слів вона просто танула: “Я тебе обожнюю, кохаю і нікому ніколи не віддам”.
– Привіт! Ну як ти там? – Ігор телефонував їй на роботу вже вдесяте за цей день.
– Рада тебе чути, Ігорчику! – аж засміялася, вкотре почувши його голос у слухавці. – Добре, що я секретарка і сама відповідаю на дзвінки…
Навіть не встигла договорити, як на тому кінці дроту почула гнівний окрик коханого:
– Я можу взагалі не дзвонити!
– Ой, вибач, будь ласка. Я не хотіла тебе образити. Ігорчику, ну, не дуйся.
– Твою роботу вже давно підірвати треба. І чого ти туди ходиш? Певно, щоб на тебе всілякі там дивилися…
Оксана ледве тоді вмовила Ігоря не сердитися. Клялася, що ніхто на неї не дивиться. Лише коли розплакалася, він розм’як. “І чого це він на мене напався? – опісля думала. – Якби ще дійсно крутила задом, як Наташка, чи вміла забалакувати хлопців, як Алка. Так ні. Хіба ж Ігорчик сам не бачить, що я не така!”
Увечері Оксана бігла на зустріч із тремтінням у ногах. “Аби лишень не сердився”, – повторювала про себе. Ігор ще здалеку помахав Оксанці рукою. На диво, був таким, якого вона любила: ніжним і уважним. Без кінця пригортав до себе, повторював, що любить її понад усе на світі і цілував, цілував. Оксана мліла і забувала про все. А про непорозуміння, яке сталося вранці і боляче “кольнуло” у серце якимись підозрами, тим більше не пам’ятала.

Оксана пригадала, що коли вони з Ігорем одружувалися, її мати плакала навзридки весь день. Люди допитувалися, а та й сама не могла відповісти, чому так. Зять ніби непоганий, не п’є, та й житимуть окремо (однокімнатну квартиру Ігорю залишила бабця) – а сліз зупинити не могла.
Медовий місяць тому й так називається, що у цей час між молодятами повна благодать. Проблеми почалися пізніше. Якось зранку, збираючись на роботу, Оксана, як завжди, причепурювалася біля дзеркала. Ігор, зупинившись позаду, ніби жартома кинув запитання: “Для кого це ти так вимальовуєшся?” Відповіла відразу і в тому ж дусі:
– Ну, звичайно, для кавалєра!
Ігоря наче током ударило від цих слів. Він зблід й повільно зсунув брови докупи. Ревнощі свої виявляв тоді так бурно, що Оксана злякалася: ще бити почне, не дай Бог. Не бив, але урок засвоїла: не розуміє жартів і надто ревнивий.
А далі життя пішло за відомим сценарієм: куди це ти дивишся, не підмальовуйся, не носи короткого, і що це за незнайомий номер у мобільнику. Пробувала якось поговорити, що, мовляв, своїми підозрами він зруйнує усі почуття. Але у період затишшя Ігор сумлінно кецав головою у знак згоди, а в моменти засліплення тягнув за волосся додому, як тільки вона запізниться бодай на десять хвилин.
Якось після чергового скандалу з ляпасами і криками “шльондра” (хтось помилився номером мобільного) в Оксани ніби пелена з очей спала. “Треба тікати від нього, – гарячково думала. – Півроку, як живемо, а він таке влаштовує. Що ж далі буде?” А далі доля піднесла подружжю ще одне випробування – Оксана завагітніла. Ігор зрадів неймовірно, з притиском змусив звільнитися з роботи і… посадив у чотирьох стінах. Телефонував щодесять хвилин, купував їй усі забаганки і супроводжував у жіночу консультацію.
– Ігорчику, тут мені лікар подзвонила, просить сьогодні повторно здати аналізи. То я йду? – як завжди “відчиталася” перед чоловіком.
Після довгої паузи почула:
– Ні, підемо завтра разом, сьогодні я не можу.
– Господи, ну чого ти хвилюєшся, я ж не в Америку збираюся!
– Сиди дома, чуєш мене?
– Я – туди і назад. А щоб ти не мучився – паранджу насуну…
Поклавши слухавку, Оксана швидко вийшла з квартири. Вже повертаючись з консультації, зустріла свою давню подругу. Додому прийшла десь через три години. Ігор уже чекав. Перекошене від злості лице – це останнє, що запам’ятала Оксана, лишень переступивши поріг. Одним ударом він зніс її на підлогу, в хід пішли ноги. Коли отямилася, Ігор сидів біля неї на колінах і… плакав.
– Пробач, сонечко, я не хотів. На мене щось найшло. Я злякався, що ти вже мене покинула. Якогось іншого знайшла собі. А я цього не переживу. Пробач.
– На восьмому місяці вагітності? Якогось собі знайшла? Тобі лікуватися треба, Ігоре. Ти хворий на голову, – ледве вимовила  вона, відчуваючи, як страшний біль виривається зсередини.

– От що можуть наробити ревнощі “до стовпа”, – сумно закінчила Оксана. – І я закохалася саме в такого чоловіка. Вчора він повзав на ко-лінах, вимолюючи пробачення, а сьогодні щось надумав і дзвонить, щоб звинуватити мене у зраді…
– Можливо, він зміниться, – спробувала трохи її заспокоїти, хоча, побачивши, як заперечливо крутить головою моя співрозмовниця, й собі замовкла.

З тих пір пройшло два роки. Якось, гуляючи з дитиною, я зустріла Оксану. Ледве її впізнала: так вона змінилася й розцвіла. Виявляється, жінка вже давно перебралася у Київ, влаштувалася на хорошу роботу, вчиться в університеті.
– А як там твій Ігорчик? – запитала.
– Поняття не маю. Він же мене після виписки з лікарні ледь до божевільні не довів, й досі не знаю, як пережила, – і Оксана розповіла мені про ще одну страшну сторінку зі свого життя.
– Я повернулася з твердим наміром розлучитися. Вмовляння Ігоря нічого не дали, та й яка любов може зберегтися після таких побоїв. Нарешті він ніби заспокоївся, навіть пішов з квартири, поки я збирала речі. Через півгодини повернувся, але не людиною, а звіром. Схопив мене за руку і поволік у під’їзд. Я відбивалася, кричала, але він набагато сильніший, та й люди у нас не поспішать допомогти. Запхнув у машину і кудись повіз. Пізня осінь, вже темно, а він виїхав з міста і – прямо на кладовище. Нам же віддали хлопчика на поховання. От до його могили він мене і привіз. Кричав, що це я винна у смерті сина, що менше треба було заглядатися на мужиків. Після слів перейшов до діла: товк мене головою у свіжу могилу і бив, бив. А потім сів у машину і поїхав. Кладовище посеред поля, темінь, і я біля могили. Я тоді ледве розум не втратила, ноги чомусь відняло, так і ревла, сидячи на холодній землі, аж поки Ігор назад не приїхав. Схаменувся, певно. Коли він затягнув мене додому, годинник показував пів на третю ночі. Наступного ранку я втекла до батьків, ще через день мене відправили у Київ.
Я слухала і не йняла віри: хіба таке може бути? Чоловік Оксани ще довго шукав її після того, грозився повбивати батьків, якщо не скажуть, де дочка. Пробував дізнатися адресу хитрістю, адже дівчина залишила усі свої речі й так і не повернулася за ними. Через рік він таки знайшов її. Приїхав у Київ, вимолював прощення, просив повернутися. Коли ж відмовила, знову почав простягати руки. Добре, що встигла зателефонувати своєму другові. Той приїхав ще з двома, надавали по шиї і в той же вечір “занесли” у потяг, аби їхав додому. Тепер у неї інше життя, хороший чоловік, за якого Оксана збирається заміж. Про минуле намагається не згадувати, бо, окрім болючих спогадів, воно нічого не дає.