Судді померли так, як передрік їм митрополит Арсеній Мацієвич
Вивчаючи матеріали про великого українця, митрополита-мученика Арсенія Мацієвича, якого Святійший Синод 1763 року на своєму судилищі присудив до смерті, натрапила на дуже вражаючі факти. Думаю, вони зацікавлять і читачів – адже є яскравим свідченням того, що жоден з нас не уникне Cуду Божого.
Лишивши цього видатного українця 1763 року митрополичого сану (він був на Ростовській митрополії), царська влада постановила за будь-що його знищити. Жорстока й ненависна до українства Катерина ІІ наказала зібрати чим більше обтяжуючого матеріалу. І навіть прислала для розслідування справи відомого на той час найлютішого ката-садиста слідчого Шешковського. Святійший Синод визнав вину Арсенія Мацієвича і призначив йому довічне ув’язнення, замуруваши у Ревельському військовому казематі. Чому так цариця ненавиділа цього митрополита? Він, на відміну від багатьох священнослужителів, служив Богу, а не царям-батюшкам і православній Росії. І закликав до цього усіх священиків. Він бачив, як атеїстичний уряд підкорює собі церковних ієрархів. Такий стан московської церкви залишився назавжди. Митрополит Київський Євгеній Болховитинов, за свідченням сучасників, розповідаючи про останній рік життя митрополита (1771) Арсенія, сказав: «А в кінці відмовили давати в’язневі не тільки одежу, але їжу». Волю Катерини ІІ «...довести його холодом і голодом до смерті» запопадливі безбожники виконали.
Цей ревний святитель ще й був наділений великим даром Божим прозорливості – передрікав долю людини і свою теж. На одному з допитів він поклав перед прокурором на стіл мідного п’ятака і прорік: «Ти незабаром згинеш, і нехай цим п’ятаком закриють тобі очі»... Усе збулося.
Так сталося, що нечестивий суд Святого Синоду невинний митрополит перетворив на Суд Божий: у своїй останній промові він попередив усіх суддів про близьку й люту смерть. Затаївши духа, всі слухали кожне слово цього праведника. Найперше на весь зал він вимовив: «Добре мені, що Ти смирив мене, Боже!.. Але цариця Катерина за все це не вдостоїться християнської кончини!»
Так і сталося. Бог терпів безбожницю після того пророцтва ще 33 роки. 6 листопада 1796 року цариця прокинулася в хорошому настрої. Встала з постелі, умилася, напилася міцної кави. Весело пожартувала з Платоном Зубовим (це був її черговий коханець) і відпустила його. Потім сіла за працю. Але раптом схопилася і пішла в убиральню, що була поруч спальні. Секретар, запримітивши щось недобре, звернувся до камердинера Зотова. Той постукав у двері, звідти не було відповіді. Отож мусили ножиком знімати гачка. З убиральні почувся страшний хрипкий крик. Коли двері силою відчинили, то побачили, що цариця сиділа, спершись об них, уже бездиханна. Ліву ногу підсунула під себе, а праву витягнула. Обличчя зробилося багряно-червоне, з рота чулося хрипіння. Коли хвору внесли у спальню, то один з лікарів почав витирати чорну піну, що йшла з її рота... Лікар Роджерсон сказав: «Жодної надії нема. Години її Величності пораховано... Відкрила очі... Ну то що з того? Це агонія»... Ось так, без сповіді й причастя, страшною смертю згинула православна атеїстка правителька-німкеня.
Головою суду був митрополит Петербурзький і Новгородський, голова Святого Синоду – Димитрій Сєченов, якого знали як царського угодника, фанатика-україноненависника. Йому митрополит Арсеній передрік «загибель від власного язика». Митрополита Димитрія розбив параліч. Язик від паралічу витягнувся на чверть аршина, а тому він мав страшний вигляд... Від язика митрополит і задихнувся у тяжких муках 14 грудня 1767 року.
Другому судді, архієпископові Псковському Амвросію Зертис-Каменському, мученик передбачив, що він буде, «як той віл, заколений ножем». У Москві 1771 року була страшна чума. Архієпископ наполіг зняти чудотворну ікону, щоб народ не скупчувався і не розносив зарази. Натовп напав на нього, і один м’ясник його за-різав, а тіло натовп розірвав на шматки. Це сталося 16 вересня 1771 року.
Третій суддя, архієпископ Афанасій (той, що став після Арсенія митрополитом Ростовським), почув, що «помре, як помер Арій». Тяжко хворіючи, перед смертю у нього випало нутро, і він теж помер у муках.
Четвертому судді, петербурзькому вікарію Гавриїлу, митрополит Арсеній сказав, що той «буде задушений». Келейник Гаврилів задушив його подушкою...
П’ятого суддю, архієпископа Крутицького Гедеона, вислали з Москви. Дорогою він помер, того ж 1763 року. Це був архієпископ Псковський, відомий проповідник, українець. І шостому, Новоспаському архімандриту Мисаїлу, передбачено було Арсенієм Мацієвичем «спектися в печі». Коли він тяжко захворів, то знахар порадив йому влізти в монастирську піч. Архімандрит вліз – і там помер.
Про смерть цих людей ще довго говорили в Україні і Московщині. А ще 4 червня 1763 року (того ж року, коли судили митрополита) раптом упала церква трьох Святителів Московських – вона була суміжна з палатою, де проходив суд над мучеником Мацієвичем. Пізніше церква його канонізувала. Бо це був сміливий оборонець правди Божої, який боронив церкву так, як і Святитель Іван Злотоустий (помер 407 року) перед нечестивою царицею Євдоксією!
Цей ревний святитель ще й був наділений великим даром Божим прозорливості – передрікав долю людини і свою теж. На одному з допитів він поклав перед прокурором на стіл мідного п’ятака і прорік: «Ти незабаром згинеш, і нехай цим п’ятаком закриють тобі очі»... Усе збулося.
Так сталося, що нечестивий суд Святого Синоду невинний митрополит перетворив на Суд Божий: у своїй останній промові він попередив усіх суддів про близьку й люту смерть. Затаївши духа, всі слухали кожне слово цього праведника. Найперше на весь зал він вимовив: «Добре мені, що Ти смирив мене, Боже!.. Але цариця Катерина за все це не вдостоїться християнської кончини!»
Так і сталося. Бог терпів безбожницю після того пророцтва ще 33 роки. 6 листопада 1796 року цариця прокинулася в хорошому настрої. Встала з постелі, умилася, напилася міцної кави. Весело пожартувала з Платоном Зубовим (це був її черговий коханець) і відпустила його. Потім сіла за працю. Але раптом схопилася і пішла в убиральню, що була поруч спальні. Секретар, запримітивши щось недобре, звернувся до камердинера Зотова. Той постукав у двері, звідти не було відповіді. Отож мусили ножиком знімати гачка. З убиральні почувся страшний хрипкий крик. Коли двері силою відчинили, то побачили, що цариця сиділа, спершись об них, уже бездиханна. Ліву ногу підсунула під себе, а праву витягнула. Обличчя зробилося багряно-червоне, з рота чулося хрипіння. Коли хвору внесли у спальню, то один з лікарів почав витирати чорну піну, що йшла з її рота... Лікар Роджерсон сказав: «Жодної надії нема. Години її Величності пораховано... Відкрила очі... Ну то що з того? Це агонія»... Ось так, без сповіді й причастя, страшною смертю згинула православна атеїстка правителька-німкеня.
Головою суду був митрополит Петербурзький і Новгородський, голова Святого Синоду – Димитрій Сєченов, якого знали як царського угодника, фанатика-україноненависника. Йому митрополит Арсеній передрік «загибель від власного язика». Митрополита Димитрія розбив параліч. Язик від паралічу витягнувся на чверть аршина, а тому він мав страшний вигляд... Від язика митрополит і задихнувся у тяжких муках 14 грудня 1767 року.
Другому судді, архієпископові Псковському Амвросію Зертис-Каменському, мученик передбачив, що він буде, «як той віл, заколений ножем». У Москві 1771 року була страшна чума. Архієпископ наполіг зняти чудотворну ікону, щоб народ не скупчувався і не розносив зарази. Натовп напав на нього, і один м’ясник його за-різав, а тіло натовп розірвав на шматки. Це сталося 16 вересня 1771 року.
Третій суддя, архієпископ Афанасій (той, що став після Арсенія митрополитом Ростовським), почув, що «помре, як помер Арій». Тяжко хворіючи, перед смертю у нього випало нутро, і він теж помер у муках.
Четвертому судді, петербурзькому вікарію Гавриїлу, митрополит Арсеній сказав, що той «буде задушений». Келейник Гаврилів задушив його подушкою...
П’ятого суддю, архієпископа Крутицького Гедеона, вислали з Москви. Дорогою він помер, того ж 1763 року. Це був архієпископ Псковський, відомий проповідник, українець. І шостому, Новоспаському архімандриту Мисаїлу, передбачено було Арсенієм Мацієвичем «спектися в печі». Коли він тяжко захворів, то знахар порадив йому влізти в монастирську піч. Архімандрит вліз – і там помер.
Про смерть цих людей ще довго говорили в Україні і Московщині. А ще 4 червня 1763 року (того ж року, коли судили митрополита) раптом упала церква трьох Святителів Московських – вона була суміжна з палатою, де проходив суд над мучеником Мацієвичем. Пізніше церква його канонізувала. Бо це був сміливий оборонець правди Божої, який боронив церкву так, як і Святитель Іван Злотоустий (помер 407 року) перед нечестивою царицею Євдоксією!
| Comments: |
