Жеребилівка і жеребилівці

Відколи себе пам’ятаю, Жеребилівка була селом бригадним. У садибні не пнулася, хоч у тридцяті-сорокові, зі слів старожилів, таки мала свій колгосп, але потім його приєднали до сусіднього, піщівського (село Піщів, до місцевої ради якого, здається, споконвіку  приписана Жеребилівка, удвічі більше, розташоване поруч, тому й зрозуміло, чому їй “не світить” самостійність). Але й перспектива “неперспективного” (принаймні на зорі незалежності) селу не загрожувала. Не останню роль у завтрашньому дні Жеребилівки відігравала автомагістраль Київ-Чоп, що пролягає за якихось півкілометра, – а де дорога, там і життя; не скаржилися Жеребилівці і на автобусне сполучення, себто можна було без проблем дістатися до найближчих міст – Корця чи Новограда-Волинського. Мало село (та й нині має) і магазина, початкову школу і клуба… Тому, коли я почув фразу, що село вимирає, не повірив, не хотілося вірити: ну, нехай би сказано було про якусь Кіровку-Партизанське, загублену серед суховільських борів і хащ, а то про “магістральну” Жеребилівку, яку знали чи не всі водії-далекобійники (саме біля Жеребилівки, мабуть, уже років із 30 функціонує такий собі “дикий кемпінг”, де на нічний відпочинок зупиняється біля Каплички не менше десятка “хур”). Та мусив повірити, коли мій співрозмовник-жеребилівець став перелічувати хати, що поробились у селі пустками.
– І таких пусток з порослими бур’янами подвір’ями не один десяток. Та й по кількості учнів у школі судити можна: коли навчався мій батько, у одному класі їх налічувалося до 30, у моєму ще було більше десяти, а тепер уся школа ледве десять нашкрібує…
– А як же замітка в районці з промовистою назвою “Село відроджується”? У ній мова велася ж нібито про Жеребилівку, про її клуб.
– Не знаю, про яке відродження йшлося, але щодо культосвітньої ланки, роботи клубу, то жеребилівцям останні майже п’ятдесят років на це гріх було б скаржитися.
Я зрозумів, на що натякає співрозмовник. Правильніше, на кого: на відомого в районі культпрацівника й неординарну особистість – Миколу Семеновича Климчука. Що ж, згоден, ця людина потребує в цій розповіді окремого розділу.

У трудовій книжці Миколи Климчука один запис: завідувач Жеребилівським сільським клубом. Зроблено його ще далекого 1954 року. І це при тому, що все, чого не повинно бракувати в умінні сільського клубного працівника, навчився самотужки: і сценічної майстерності (коли на концертах Климчук читав гуморески, зал конав од сміху), і грі на музичних інструментах (опанував гармошку, балалайку, трубу, скрипку), і навіть каліграфію плакатиста (без лозунгів на кумачевих полотнищах за радянської влади жоден клуб не міг обійтися!). Починав же свій музичний “лікбез” Микола Семенович з традиційної гармошки. Акорди переймав, як і кожен сільський музика, на слух.
– Молодь збиралася не лише в клубі, – згадує він ті часи, – а й на своїх кутках, де був і свій гармоніст, а то й два, – загинаючи пальці на одній руці, а потім і на другій, називає їхні імена. – А тепер з усіх їх залишився тільки один – Іван Кундін. І що прикро, сучасна молодь байдужа не лише до колись улюбленого народного інструмента, збайдужіла вона і до співу. Вийдеш увечері надвір – тихо, наче в глибокому льоху. Не можу звикнути до цього, не віриться, що це та сама моя Жеребилівка, де були найспівучіші дівчата в районі…
Не важко зрозуміти ветерана клубної справи, який і сам не раз підкоряв своїм голосом районні й обласні сцени, і ниньки ще майже у свої сімдесят літ дасть фору не одному молодому.
У розповіді жеребилівського завклубу хочу згадати про знамениті сільські вистави, де він грав. Що це були за видовища – важко підібрати слова, аби передати те, як перевтілювалися звичайні колгоспні доярки, буряківниці або трактористи, чи як горіли очі в глядачів! Тут, з дозволу Миколи Семеновича, видам один секрет досягнення шаленого глядацького успіху: аби все було якомога достовірніше (в селі ж бо не визнають бутафорії-підробки), жеребилівські актори під час застільних сцен використовували не тільки справжню закуску, а й справжню горілку, звичайно, власного виробництва.
– І що, ніхто не плутав тексту, не виходив з ролі?
– Бувало, – хитро усміхається Микола Семенович, – та загальної канви спектаклю те не псувало, всі думали, що так треба, що це режисерські задумки.
Біля Климчукової садиби, через дорогу, на березі річечки, де колись був смітник, ростуть берізки, які посадив Микола Семенович. Коли обгороджував їх, щоби худоба не поламала, дехто позирав скоса, буркочучи, мовляв, Климчук уже річку собі відгороджує.
– Дивні ви люди, – казав таким у відповідь він. – Хіба річку чи цей березовий гай, що над нею зашумить, забереш із собою?

Жеребилівка, як і кожне українське село, живе не самими традиціями, піснями і надіями про своє відродження. Це все приходить у вільні хвилини, коли селянин переводить дихання од важкої щоденної праці. Маю на думці справжнього хлібороба, а не п’яничку-люмпена, якого розохотили працювати колгоспи, а самі наказали довго жити. Для таких день до вечора поміщається в пляшці оковитої. Вистачає таких “кадрів” і в Жеребилівці, а “верховодить” ними одна розбитна дівка, яку жеребилівці прозвали “Принцесою Ксеною”: не один випивоха вже скуштував її кулаків. Проте не “принцеса-бомжиха” є нині жіночим обличчям Жеребилівки.
У селі її називають фермершею. Хоча Валентина Бака офіційно такого статусу не має, проте працює справді з фермерською завзятістю і прицілом: взяла в оренду земельні паї родичів (усього 28 гектарів орної землі плюс 5 га сінокосу) й обробляє їх удвох з чоловіком. Крім того, тримає в господарстві сім корів і двадцять свиней. І всьому цьому встигає давати раду. Сама має в підручних лише чоловіка і двох дочок-школярок.
На обійсті Баки панує матріархат: Валентина – усьому голова. Проте своїм обов’язком вважає не лише покерувати підручними чи подоїти корівок, не цурається молодиця і суто чоловічої роботи: оранка, сівба чи інший механізований обробіток землі – це також її стихія. Валентина, до речі, не просто вправно керує трактором, комбайном чи будь-якою іншою сільгоспмашиною, вона сама, як правило, і ремонтує її в польових умовах.
Дивина: не кожен путній чоловік витримує безпросвітну, помережану нескінченними проблемами хліборобську долю, а від Валентини не почуєш нарікань, навпаки, очі її горять працею, задумами, мріями.
Заздрісникам і ледарям Валентинині успіхи не дають спокою: торік спалили все сіно, яке вона настаралася для худоби на зиму. Зловмисників не стала шукати (“нехай Бог їх судить!”), бо ж утраченого не повернути все одно, потрібно було подбати про нові корми. Як і кожен поважаючий себе аграрій, завела Валентина і невеличку пасіку.
– А це вже, мабуть, чоловікова турбота? – спробував угадати.
– Ні, – усміхається вона. – Мої всі бджіл бояться, тож і біля вуликів мушу сама ходити.
За спеціальністю Валентина – зоотехнік (Рогачів-Волинський технікум, 1991 р.), тому й зрозуміло, що перспективу свого “індгоспу” бачить у розвитку м’ясної спеціалізації, зокрема у створенні сучасної свиноферми. І не просто мріє – вона вже почала закладати фундамент майбутнього приміщення, налагодила і підтримує зв’язки з польською агрофірмою, що спеціалізується на свинарстві.
Зважаючи на Валентинину працездатність і в чомусь, можливо, на її фартовість, можна передбачити, що доля підсовуватиме їй свиней лише в прямому розумінні, і жеребилівське сало надійно окупує волинські ринки.

Уся надія на газ

Кілька років тому уродженець сусіднього з Жеребилівкою Повчиного, котрий за президентства Кучми удостоївся губернаторського поста Рівненщини, посприяв повчинцям у проведенні до села природного газу (від Корця, крайнього рівненського містечка, до Повчиного – рукою подати). Кажуть, це такий своєрідний подарунок високопосадовця своїм землякам. Узагалі ж, Новоград-Волинському району щастить на столичних начальників, вихідців з Лесиного краю: Володимир Литвин, Борис Тарасюк, колишній міністр оборони Олександр Кузьмук. На жаль, Жеребилівку державними мужами Бог обділив. Але природного газу хочеться і жеребилівцям, позаяк і від їхнього села до Повчиного – рукою подати. Доводиться їм розраховувати на власні сили та на допомогу району. Отже, в селі створюється кооператив, а на підвідну трубу обіцяє підкинути грошей районна влада. З газом село оживе, відродиться, з’явиться інтерес у ймовірних покупців на порожні садиби. Принаймні так вважають жеребилівці. Хочеться, щоб так воно і сталося.