Без рук столярує, пише, голиться
Що в цьому дивного, запитаєте? А те, що звичні для багатьох людей механічні дії житель села Нетерпинці Зборівського району виконує без обох рук. Богдан втратив кінцівки у 1944 році, коли йому було 11 років. Нещастя сталося у полі, де підліток з товаришем знайшов протитанкову міну. Шарпанина за право володіння жовтою коробочкою спровокувала вибух. Богданового друга вбило на місці, а він сам вмить став калікою – руки відірвало по лікті.
Мати віднесла сина на плечах додому, а наступного дня поїхала з ним до радянського шпиталю у Заложцях. Медики не гарантували, що дитина виживе, але через тиждень мати і син повернулися додому – там один на господарстві залишався батько Богдана, інвалід Першої світової. Рани хлопчику доліковували півлітрою спирту, принесеною маминою родичкою. Лише через два роки Богдан навчився самостійно справляти природні потреби...
До школи він уже не пішов. Отримані у початковій школі навики письма його майже силоміць змушував не забувати племінник. „Пиши, – наказував він, – щоб не бути зовсім темним”.
Трагедія не зламала духу Богдана Тараса. Він не кинувся у безодню відчаю, не пішов просити милостиню, хоча сім’я жила бідно. „Ми ніколи не жебрали”, – каже Богдан Антонович.
У 18 років він став пасти овець у місцевому колгоспі, допрацювався згодом до таких-сяких протезів. А у 28 років засватав Ганну, доньку переселенців з Любачівського району Львівщини. Добивався її три роки і таки повів на рушничок щастя, незважаючи на протест майбутньої тещі.
– Мої батьки мали на батьківщині велику гарну хату, а у Нетерпинцях нам дали глиняну халупу, – розповіла Ганна Тарас. – На початках нас тут не сприймали, і хоча до мене підбивали клинці місцеві парубки, їхні батьки забороняли дружити з лемкинею. Ходив до мене і Богдан. Мені було 18 років, і я не брала собі до голови, що він каліка – без рук, бо серцем відчувала його доброту, прихильність. Мама була проти наших зустрічей, та потім змирилася. Коли ми йшли під вінець, одна пара наречених пропустила нас поперед себе. Вони сказали: „Хай той бідний каліка йде до вівтаря першим”. Священик, правда, питав мене: „За кого ти, дитино, йдеш?” Зараз те подружжя, що нас пропустило, живе добре, а ось пара, яка вінчалася того дня третьою, розійшлася одразу...
У серпні виповниться 45 років спільного життя Тарасів. Живуть Богдан Антонович і Ганна Юріївна у злагоді, навіть, як стверджують, щасливо. Виростили шістьох дітей, мають десятьох внуків. У молодості їх об’єднала спільна мета – збудувати власну хату, поставити на ноги дітей.
– Великих статків ми ніколи не мали, все заробляли своїми руками, – зізнається Ганна Юріївна. – Я працювала на фермі телятницею, Богдан – пастухом. Мізерні копійки за трудодні відкладали на камінь, пісок, дошки, на себе ж завжди грошей бракувало. Не мали навіть зміни одягу: увечері прали сорочки, штани, а вранці одягалися у сухе і йшли на роботу. Богу дякувати, перебули все...
Нова хата висотувала з колгоспників усі соки, але водночас змусила Богдана Тараса вдатися до неймовірного: він вирішив сам зайнятися столяркою. Чоловік згадав:
– Якось мені потрібна була драбина, а не було. Мусив зробити її. З неї все і почалося. Ковалі допомогли з деякими спеціальними інструментами, інші я пізніше змайстрував сам.
Богдан Антонович показав свою господарку. У його міні-столярному цеху – власноруч виготовлений верстак, циркулярка, поряд – акуратно складені молотки, ножі, граблі, лопати, долота, пильники, рубанок. Усі знаряддя мають зручні для захвату ремінні „вушка”-ручки і незвично довгі держаки – вони наче „продовжують” руки інваліда. Богдан Тарас демонструє вміння користуватися інструментом і запевняє, що не має страху до колючих і ріжучих предметів. Своїми „залізяками” він дуже пишається. Запитала його, чому здорові люди не вміють того, що робить він. Богдан Тарас пояснив: „Вони просто не хочуть”.
Нині Богдан Антонович майструє рідко – сили вже не ті, підводить здоров’я. Але коли з проханням щось полагодити, підгострити звертаються сусіди, не відмовляє. Звичайно, люди віддячують стовідсотково конвертованою у селі валютою – „ста грамами”. Випити господар мастак, але в розумних межах.
– Богдан вміє робити все, крім того, де потрібні пальці, – каже Ганна Тарас. – Не вміє, наприклад, обібрати картоплю, тримати серп, прати, помитися чи одягнутися. Але їсть сам з допомогою „колака”, протеза з припаяною ложкою. І голиться теж самостійно...
Два роки тому держава призначила інвалідові першої групи „куркульську” пенсію – 600 гривень. Богдан Тарас повністю довіряє дружині утримання сімейного бюджету, оскільки давно переконався, що Ганна „з руками” краще нею розпорядиться. Спільна пенсія подружжя – непогана як для села, однак і зараз літні люди не можуть дозволити собі купити зайву дрібничку: майже всі гроші йдуть на ліки хворій доньці Марії. 12 років тому у неї відмовили нирки, зараз жінка живе з однією пересадженою, і найбільшою мрією її батьків нині є добитися для доньки „хоча б кімнатки” у Тернополі, щоб четверо дітей Марії змогли продовжити навчання у міських школах і училищах.
Тараси прагнуть здоров’я і сил пожити ще для внуків, а головним секретом сімейної злагоди вважають здатність членів подружжя „не йти на поперек одне одному”.
До школи він уже не пішов. Отримані у початковій школі навики письма його майже силоміць змушував не забувати племінник. „Пиши, – наказував він, – щоб не бути зовсім темним”.
Трагедія не зламала духу Богдана Тараса. Він не кинувся у безодню відчаю, не пішов просити милостиню, хоча сім’я жила бідно. „Ми ніколи не жебрали”, – каже Богдан Антонович.
У 18 років він став пасти овець у місцевому колгоспі, допрацювався згодом до таких-сяких протезів. А у 28 років засватав Ганну, доньку переселенців з Любачівського району Львівщини. Добивався її три роки і таки повів на рушничок щастя, незважаючи на протест майбутньої тещі.
– Мої батьки мали на батьківщині велику гарну хату, а у Нетерпинцях нам дали глиняну халупу, – розповіла Ганна Тарас. – На початках нас тут не сприймали, і хоча до мене підбивали клинці місцеві парубки, їхні батьки забороняли дружити з лемкинею. Ходив до мене і Богдан. Мені було 18 років, і я не брала собі до голови, що він каліка – без рук, бо серцем відчувала його доброту, прихильність. Мама була проти наших зустрічей, та потім змирилася. Коли ми йшли під вінець, одна пара наречених пропустила нас поперед себе. Вони сказали: „Хай той бідний каліка йде до вівтаря першим”. Священик, правда, питав мене: „За кого ти, дитино, йдеш?” Зараз те подружжя, що нас пропустило, живе добре, а ось пара, яка вінчалася того дня третьою, розійшлася одразу...
У серпні виповниться 45 років спільного життя Тарасів. Живуть Богдан Антонович і Ганна Юріївна у злагоді, навіть, як стверджують, щасливо. Виростили шістьох дітей, мають десятьох внуків. У молодості їх об’єднала спільна мета – збудувати власну хату, поставити на ноги дітей.
– Великих статків ми ніколи не мали, все заробляли своїми руками, – зізнається Ганна Юріївна. – Я працювала на фермі телятницею, Богдан – пастухом. Мізерні копійки за трудодні відкладали на камінь, пісок, дошки, на себе ж завжди грошей бракувало. Не мали навіть зміни одягу: увечері прали сорочки, штани, а вранці одягалися у сухе і йшли на роботу. Богу дякувати, перебули все...
Нова хата висотувала з колгоспників усі соки, але водночас змусила Богдана Тараса вдатися до неймовірного: він вирішив сам зайнятися столяркою. Чоловік згадав:
– Якось мені потрібна була драбина, а не було. Мусив зробити її. З неї все і почалося. Ковалі допомогли з деякими спеціальними інструментами, інші я пізніше змайстрував сам.
Богдан Антонович показав свою господарку. У його міні-столярному цеху – власноруч виготовлений верстак, циркулярка, поряд – акуратно складені молотки, ножі, граблі, лопати, долота, пильники, рубанок. Усі знаряддя мають зручні для захвату ремінні „вушка”-ручки і незвично довгі держаки – вони наче „продовжують” руки інваліда. Богдан Тарас демонструє вміння користуватися інструментом і запевняє, що не має страху до колючих і ріжучих предметів. Своїми „залізяками” він дуже пишається. Запитала його, чому здорові люди не вміють того, що робить він. Богдан Тарас пояснив: „Вони просто не хочуть”.
Нині Богдан Антонович майструє рідко – сили вже не ті, підводить здоров’я. Але коли з проханням щось полагодити, підгострити звертаються сусіди, не відмовляє. Звичайно, люди віддячують стовідсотково конвертованою у селі валютою – „ста грамами”. Випити господар мастак, але в розумних межах.
– Богдан вміє робити все, крім того, де потрібні пальці, – каже Ганна Тарас. – Не вміє, наприклад, обібрати картоплю, тримати серп, прати, помитися чи одягнутися. Але їсть сам з допомогою „колака”, протеза з припаяною ложкою. І голиться теж самостійно...
Два роки тому держава призначила інвалідові першої групи „куркульську” пенсію – 600 гривень. Богдан Тарас повністю довіряє дружині утримання сімейного бюджету, оскільки давно переконався, що Ганна „з руками” краще нею розпорядиться. Спільна пенсія подружжя – непогана як для села, однак і зараз літні люди не можуть дозволити собі купити зайву дрібничку: майже всі гроші йдуть на ліки хворій доньці Марії. 12 років тому у неї відмовили нирки, зараз жінка живе з однією пересадженою, і найбільшою мрією її батьків нині є добитися для доньки „хоча б кімнатки” у Тернополі, щоб четверо дітей Марії змогли продовжити навчання у міських школах і училищах.
Тараси прагнуть здоров’я і сил пожити ще для внуків, а головним секретом сімейної злагоди вважають здатність членів подружжя „не йти на поперек одне одному”.
Євгенія Ліщук,
Тернопільська область
Тернопільська область
| Comments: |
