Доньок не врятував, сина… убив

Її Павлусь був видний парубок: високий блондин з такими бездонними блакитними очима! Катруся щоразу потопала у них, коли зупиняв на ній свій погляд. А ще в селі говорили, що його батьки багачі, мають десь зо тридцять гектарів землі, корів, десятки свиней, а птицю й взагалі не рахують. Дівчина тішилася, що матиме знатного в окрузі жениха. Тільки все боялася запитати, чи ж він розповів своїм, що вона чекає від нього дитинку.
Пригадався вечір, коли Павло прийшов попрощатися перед від’їздом. Як завжди, тихенько постукав у шибку Катрусиної кімнати. Вона не спала, все чекала на той заповітний знак, накинула на плечі улюблену хустину, і вже за мить він її пригортав під грушею. В саду був дивний аромат, аж обертом йшла голова. Чи від квіту? Павлусь кружив її на руках, шепотів на вушко ніжні слова, а вона ладна була заради кожного того звуку померти.
– Я ненадовго їду в Москву. Дочекаєшся? – він ще дужче обійняв Катрусю. – Тоді відразу зашлю до тебе сватів, одружимося, і заберу мою любу дружиноньку до себе.
Світало. Павлові треба було поспішати, а дівчині не хотілося його відпускати. Ще і ще цілувала-голубила, тоді притисла його долоню до себе:
– Десь там воно б’ється, сердечко нашого дитятка. Воно ще, мабуть, таке крихітне, як макове зернятко. Не барися... Нам буде сумно без тебе.

– Мамо, треба в місто поїхати, продуктів яких привезти – чим сватів пригощатимемо? – цоко-тіла Катруся, а в руках вже горіла робота. Там грубку підмазувала, там стелю білила, там, дивись, вже й тісто на хлібці для сватів замісила.
Тієї неділі дівчина навіть до церкви не пішла, хвилювалася. Вкотре підбивала вишиті подушки, протирала рушничком чисті склянки й тарілки, заглядала в комору, чи застиг холодець. Але вже й служба Божа закінчилася, й обіднє сонце припікало, а свати не поспішали. Надвечір Катруся розплакалася.
– Що за біда велика? – з порога гукнув Андрій, брат однокласниці, щойно відчинивши двері. – Не горювати! От в Ольки, сусідки твоєї, радість, а ти рюмсаєш. Біжимо привітаєм.
– А що, хіба день народження? Ніби рано ще.
– Отак в дівках і залишишся, як будеш все вдома та вдома роки рахувати. Заміж вона виходить, вже сватів сьогодні мала, за місяць й розпишуться.
– Дивно, нічого мені не казала. А хто ж жених?
– А Павло Панчук, мабуть, знаєш. Його хата найбільша й найгарніша в сусідньому селі...
Більше Катруся нічого не чула. Очуняла на підлозі, Андрій лупив її по щоках, а тоді хлюпнув з чашки колодязної води. Льодом кольнуло в серці.
– Ти чого?.. – хлопець перелякався, побачивши бліде-бліде обличчя Катерини. – Серце болить? Ти лягай, відпочинь. Бачу, натрудилася за день, може, перевтомилася. Гостей чекала?
Андрій вкрив дівчину покривалом і вийшов. На подвір’ї на лавочці в зажурі сиділи Катрусині батьки (видно, звістка про заручини у сусідки вже дійшла до них). Хлопець підійшов ближче:
– Каті щось нездоровиться, нагляньте за нею. Може, погодуйте її, бо якась змарніла.

– Чому до тебе? – сльози навернулися на очі, коли на вулиці побачила Ольгу.
– Свати від Павла прийшли? А ти думала, що його мати дасть синові зійтися з біднячкою? Що у вас є: хатина маленька й десять курок? Заборонила вона йому до тебе ходити.
– А він казав, що у нас буде дитина?
– То й що? Допоможе глядіти, якусь копійчину дасть. Зрештою, аборт зроби... Вибач, нічим допомогти не можу. І більше не сунь до нього носа, забудь його.
Почуте обпекло душу. Катруся мовчки розвернулася й пішла додому. Тихенько зібрала деякі речі, попрощалася з батьками й поїхала до тітки в іншу область. Так і не зізнавшись, що вони за кілька місяців стануть дідусем та бабусею.
Тітка Ірина радо зустріла племінницю. Любила її, як рідну, бо своїх діток не мала, особисте життя якось не склалося. І коли Катруся відкрила їй свою таємницю, та тільки усміхнулася:
– Вагітність – то природно, скоро сама все зрозумієш. А за мужиком не горюй, не один же він на світі.
Катруся написала в село листа. Мовляв, вступила в торговий технікум, тому приїде не скоро. І щоб не турбувалися, тітка добре про неї дбає. Несла конверт на пошту і все поглядала в колясочку, де посопувала маленька Богданка.

Минув рік, другий. Однієї ночі Катерині наснився дивний сон: два янголятка – дві дівчинки – кружляли над хмарами й осипали квітами... її Павлуся. Бавилися його білими кучерями і чіпляли на шию намисто. Сяяло-вигравало на сонці, мов кришталеве. Та враз воно розсипалося по траві, і замість намистин з’явилися таблетки.
...Вранці отримала черговий лист від батьків. Дуже злостилися, що давно не була вдома, вони ж не можуть покинути городи і худібку та поїхати на кілька днів. „Приїдь, доню, – писала мама. – Дуже заскучилися. Невже досі не можеш забути свого Павла. Та й біда у нього за бідою. Місяць, як мати померла. А вчора поховав своїх двох донечок-близняток. Кажуть, діти знайшли бабині ліки від тиску і наковталися. А Ольги в хаті не було, бо свиням їсти варила. Що вже голосила бідолашна – все село чуло.”
Катруся швиденько зібралася в дорогу. Богданку із собою не взяла, хоч як тітка не переконувала, що треба зізнатися батькам, вони тільки зрадіють такій красивій онучці. Але дівчина не хотіла, щоб у селі знали, що вона має дитину. Тим більше тепер, коли Павло поховав доньок. А Богданка ж як дві краплі води схожа на татка: такі ж солом’яні кучері, бездонні блакитні очі.
– Ні, не візьму, іншим разом.
Катя дала тітці обіцянку, цьомнула Богданку у щічку і вже бігла на поїзд.

– Яка ти красуня стала! – тато завмер у дверях. – О, й справді моя сестричка добре про тебе дбає. Дивлюся, одягу скільки гарного маєш. Тільки де коса твоя ділася?
– Сьогодні коси не в моді, тату. От, підстриглася, трохи колір волосся змінила. А мама де?
– В городі порпається, біжу покличу.
Мама на радощах розплакалася. За вечерею довго говорили про Рябуху, яка знову привела телятко, походеньки Мурки, виводок їжачків, що прибився до хати. Катруся розповідала про навчання (вона справді вступила в технікум), що скоро випускні екзамени, що тітка Ірина пообіцяла її влаштувати на роботу у свій магазин.
– Так що знову в гості не скоро приїду, – із сумом додала і задумалася: може, розповісти батькам про Богданку, та у двері постукали. На порозі з’явився... Павло.
Батьки привіталися з гостем:
– Іване, ходи, допоможеш мені Рябуху подоїти, – сіпнула чоловіка за рукав Катрусина мама, і за мить вони зачинили за собою двері.
Павло довго не міг сказати ні слова.
– Чого тобі? – випалила Катя.
– Любиш мене, скажи? Давай зійдемося.
– А Ольга?
– Не виходить у нас з нею гарного сімейного життя, мабуть, розлучимося. Шкода, що ти тоді аборт зробила. Підеш за мене, Катрусю?
Вона відвернулася, щоб Павло не бачив сліз в її очах. Тоді заперечно похитала головою.
– Не піду, тепер не піду...
Катя вибігла в садок, обняла стару грушу і заридала.

Робота Катерині Іванівні ладилася. Тітка Ірина не могла натішитися, що її племінниця така вправна. Богданку оформили в дитячий садочок, ось-ось вже й в школу треба буде збирати. Якось тітка перегортала старі фотографії й підійшла до Каті:
– Пам’ятаєш про свою обіцянку? Давай поїдемо в село. Візьмемо відпустку – і гайда!

– Ірино! Невже ти наважилася таки в свої сорок народити дитину? – не вгавав, обіймаючи сестру, Катрусин тато. – Білявочка, синьоока, просто принцеса! Ходи, маленька, покажу тобі кицю, курчаток дрібненьких, кроликів.
– Тату, то не тьоті доця, то моя...
Батько завмер.
– Як твоя? Від Павла... – він навпомацки знайшов під стіною лаву, присів і довго не міг сказати ні слова. Тоді підвівся, взяв Богданку на руки й заніс до хати.
Катрусина мама саме змивала руки від тіста, бо замішувала пироги. Не сподівалася побачити малечу.
– Зустрічай, мати, нашу онучечку Богданку.
Той вечір, здавалося, тривав вічність. Богданка давно заснула в дідуся на руках, а вони все гомоніли про її перший зубчик, несміливі кроки, „п’яненькі” літери в зошиті.
Наступного ранку звістка про Катерину і її доньку розлетілася селом. Хтось зайшов на подвір’я і до Павла. На травичці повзав його маленький синочок, вишукуючи червоні літаючі сонечка. Павло намагався завести трактора, бо в полі чекала земля.
– Чув, Катруся до батьків приїхала? Не сама. З дівчинкою, донькою. Доросла вже, років зо п’ять-шість, блондиночка, і очі такі сині-сині.
Павла наче пересмикнуло. Мимоволі натиснув задній хід. Гул машини, за секунду – лемент Ольги. Він зупинився, досі не тямлячи себе від почутого.
– Ненормальна! Репетуєш, як недорізана.
А тоді оглянувся. В гусениці трактора стирчала маленька ручка.
– Сину! Синочку! Де ти?
Він довго повзав навколішки, висмикуючи на собі волосся, голосив над закривавленим тільцем сина. Тоді впав горілиць і потонув у бездонному небі...