Незрячий хлопчик мріє стати професійним музикантом

Коли в’їжджаєш в село Князівка, біля однієї з хат стоїть дорожній знак, на якому зображені окуляри, мовляв, тут живе незряча людина. Однак жителі кажуть, що водії авто на нього не реагують і швидкості на цій дорозі не зменшують.
У родині Максімових троє дітей. Старший син Микола вже одружений і живе окремо. З батьками мешкає 20-річна донька Таня та 13-річний Сашко. Він – їхній біль і тривога. Через чотири місяці після його народження батьки помітили, що Олександр ні на що не реагує.
– Бувало, махаєш йому перед очима цяцькою, а дитинка ніби кудись у простір дивиться, – розповідає Галина Іванівна. – Я зразу ж серцем відчула щось недобре. І коли йому виповнилося чотири місяці, почалися наші поневіряння. Де ми тільки не були, куди тільки не їздили, в яких тільки лікарнях порятунку не шукали… Здавалося б, виносила дитину нормально, пологи пройшли добре, у родині всі зрячі, а де взялася ця біда?
Одного року, щоб поїхати в інститут в Одесу, Максімови змушені були продати свою корову-годувальницю (відомо ж, які мізерні заробітки на селі). Більше року залишалися без молока-масла. Правда, потім вигодували ще одну корівчину. Однак Сашкові ніхто не допоміг. Всі спеціалісти діагноз підтвердили – атрофія зорових нервів, яка лікуванню не підлягає…
Батьки зразу ж вирішили, що дитину тримати вдома не можна, що йому потрібне спілкування з однолітками, і віддали хлопчика на навчання в київську школу для незрячих дітей. Там Сашко вчився до 5-го класу. Навчився читати-писати мовою Брайля.
– А потім на додачу захворів ще й на епілепсію, – відверто розповідає мама. – Тому змушені були забрати його додому. Зараз син на індивідуальному навчанні, приходять до нього з місцевої школи вчителі і викладають матеріал та дають завдання з того чи іншого предмета, він все записує “по-своєму”.

Звісно, за Сашком потрібен нагляд: дивитися за ним потрібно, як за малою дитиною. Ще, може, й краще. Бо як довести, що там дорога, вода – і це для нього небезпечно? Сашко, як і всі в його віці, дуже допитливий. Чув, що хлопці розповідали про велосипед – і сам вирішив навчитися на ньому їздити. А куди їде – не бачить, часто падає. З його тіла не сходять синці і гулі.
– Там вдариться, там впаде, там за щось зачепиться… Такий нервовий тоді буває, а ще напади епілепсії спокою не дають... – з болем каже мати, дивлячись на сина. – Не розрізняє він, коли настає ніч, а коли день. Хоча якщо надворі сонце, то йому ніби видніше. Навіть запитує: “Чи то сонце світить?”
Він світ сприймає руками. Про кольори навіть не питає, бо їх ніколи не бачив. А от від музики, коли її слухає, настрій у нього покращується, аж світлішає обличчя.
– О, він навчився грати, як ще голова навіть з-за гармошки не виглядала, – усміхнулась Галина Іванівна. – Сам взяв гармошку, яку приніс сусід, і давай перебирати пальцями по клавішах. А другу, вже кращу, ми йому купили. Родичі із Костополя згодом дали поламаний баян, його полагодили, і син вже грав й на баяні. А потім ще один йому подарувала якась жінка, коли почула, як Сашко грав на концерті. До всього він опанував і… губну гармошку.
Тепер до Сашка приїжджають з Березного вчителі і навчають музиці. До цього батьки возили його самі на уроки музики в райцентр. Хоч і важко було, і дорога втомлювала, але Максімови прагнуть, щоб дитина чимось цікавилась, була зайнятою.
А нещодавно родина була приємно здивована, коли до їхньої оселі завітав директор Рівненської філії ПриватБанку пан Власенко. Пройнявшись долею хлопчика, він подарував Сашкові новеньку… “ямаху”. Того дня на музичний інструмент приходило дивитися півсела. Гостинні Максімови пригощали всіх, радіючи, що син тепер матиме заняття. Дійсно, Сашко безмежно радий такому щедрому подарункові і з гордістю демонструє, як він вже навчився на ньому грати.
Найбільше хлопчик любить спілкуватися із сусідським однолітком Славою. Вони діляться один з одним секретами. А перед Різдвом Славко навчив Сашка колядувати, і вони, як дорослі, ходили селом з колядками. За зароблені гроші Саша купив під “ямаху” спеціальний стіл (сам пішов на базар і замовив його).
– А ще люблю з друзями ходити на річку ловити рибу. Вони вудками, а я – руками… – каже хлопчик.
– Навіть не знаю, як він втримує ті карасі у воді, – каже мама. – Хоча понад усе син любить музику і співи. Голос, як на мене, у нього гарний, дзвінкий. Як у селі весілля, то хлопця вдома втримати не можемо. Тільки почув музику на якомусь кутку – мерщій з хати. Підійде до хлопців-гармоністів (а вони вже знають, що він охочий до музики), і вони дозволяють йому пограти, ще й мікрофон дадуть, щоб їм підспівував. Навіть взимку у морози на весілля ходив. І ми мусимо за ним сунутись. Буває, самі замерзаємо, а його з того весілля витягти не можна. Буде стояти і слухати музику.
– Співаю в основному українські пісні, – каже Сашко. – Ой, як я мрію з Славком свій ансамбль організувати… Хотів би стати професійним музикантом. Але я ще хочу повернутися на навчання в київську школу для незрячих.
Хлопчик стверджує, що там більші можливості, є спеціальні комп’ютери для таких дітей, як він. І там у нього залишився друг Микола, з яким ділився думками, поглядами на світ. Там разом читали художню літературу.

Сім’я Максімових у розкошах не купається. Анатолій Михайлович та Галина Іванівна безробітні з 1999 року, коли занепало місцеве сільгосппідприємство. Не має роботи і їхня доросла донька. Тому мама змушена щороку їздити на сезонні роботи в Київську область, де обробляє по 5-6 гектарів буряків. Це їй дає можливість згодом поставити чоловіка на біржу праці, бо свої заробітки записує саме на нього, і, звісно, заробити цукру та зерна. А на господарстві вдома залишається Анатолій Михайлович, який доглядає корову, коня, свині, косить ціле літо сіно.
А вже Таня доглядає Сашка. У їжі хлопчик невибагливий. Дитина їсть все, що приготує мама. Любить страви з риби, яку сам ловить. А ще, каже, полюбляє пюре з картоплі, до якого привчився в київській школі. А от коли на столі з’являється ковбаса, то для хлопчини настає свято: не часто батьки можуть собі дозволити щось купити в магазині.
У Саші вже є чимало власних нагород – різних грамот з концертів та виставок. Одна з них – за ліплення з пластиліну. Хоча в Києві, як зізнався хлопчина, він більше любив ліпити з глини.
– Спочатку нам давали в руки якусь скульптуру, а потім ми її  копіювали, – каже Сашко.
– А чи мрієш про щось?
– Дуже хочу почути море, – каже, подумавши, і від цих слів стає гірко (бо не побачити, а почути море він хоче). – Хочу скупатись в його хвилях.
– От якби десь взяти путівку, то б дочку з ним відправила. Як супроводжуючу, – додала мама.
Восени Сашко допомагає батькам у полі збирати картоплю: йому дають відро, і хлопчик кидає туди бульбу. Разом з татом ріже пилкою дрова, з мамою чистить буряки. Пробував він і малювати, однак це захоплення такого задоволення, як музика, йому не приносить.
– А чи сняться тобі сни?
– Часто сниться вода. Здебільшого тільки те, що я відчуваю руками. Мамин голос деколи чую. А ще музику…
– Найбільша проблема в майбутньому – де дитину прилаштувати. Звісно, хотілося б, щоб син закінчив музичне училище, щоб мав якусь спеціальність.
Хоча мама ще десь в душі плекає надію, що Сашко якимсь дивом хоч трохи буде бачити світ…
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО