Золоту Зірку поміняла на штори

Так-от, щодо унікальних досягнень бірчан у “дитячому питанні”. У згаданих “Рекордах” можна знайти й таке: у селі жила сім’я, де водночас матерями-героїнями  були мати, дочка та внучка.
Тепер у Бірках з тієї славної сороківки залишилися 25 жінок, удостоєних  ордена “Мати-героїня”. Серед них – і Катерина Марківна Сергійчик. Доля цієї жінки узагальнює долю всіх її землячок-героїнь.

Катерина Марківна – корінна бірчанка: народилася 1943 року, зростала без батька (загинув на війні), тож підлітком мусила йти на роботу в колгосп. Заміж вийшла у вісімнадцять – за такого ж самого напівсироту Йвана (його батька забрала війна – пропав безвісти), що пас колгоспних корів. Через рік після весілля народила Катерина першу дитинку, а тоді ще десять разів з інтервалом у два роки – шість хлопчиків і три дівчинки. Щоправда один хлопчик помер немовлям, ну, а інші виросли, тепер уже дорослі, розійшлися по світу, з батьками зосталися тільки двоє найменших – Наталка та Валерій.
Народжувала всіх легко, без проблем (у Бірках тоді навіть пологове відділення було), а от з десятими пологами довелося помучитися й страху набратися.
Як то буває в селі, за роботою та іншими клопотами доходилася Катерина вагітною до критичної межі: почалися перейми. Доки привезли у відділення, доки чекали лікаря з Любешова, відійшли води, а плід не йде. Коли ж нарешті спільними зусиллями дитина з’явилася на світ, радіти було зарано: немовля не дихало. До честі лікарки, яка не була акушером (просто була в лікарні тієї ночі), вона не розгубилася і стала робити дитині штучне дихання. Сорок хвилин!!! Простояла навколішки над крихітним посинілим тільцем, дихаючи “рот у рот” – і таки вдихнула йому життя. Над змученими напругою обличчями пролунав довгожданий плач немовляти, а втомлена рятівниця звелася на ноги й запитала:
– Як назвете хлопчика?
– Не знаємо ще, – відповіла породілля.
– Назвіть Валерієм, син у мене є – Валерій.
Так і назвали...
Але закінчу цей епізод приємним для мене, автора, відступом: та лікарка-рятівниця сусідкою моєю виявилася – Тетяною Петрівною Худяковою. Нині їй далеко за сімдесят, але ще й досі (хоч і на пенсії) допомагає людям – кому порадою, досвідом, а кому й руками, адже вона, незважаючи на вік, чудова масажистка. Як добре мати таких сусідів!

Премія – півень

Нелегко нині жити в селі багатодітним матерям. Але як не є, а крім дітей і домашнього господарства, у них, можна сказати, інших турбот поменшало. А тоді, в часи колгоспів?
– Ще темно, а я вже біжу на ферму. Бо не тільки тра встигнути 15-16 корів видоїти вручну, а ще й кормів їм вкрасти, доки завфермою “розчухається”...
А одного разу прибігла Катерина на ферму, а сторож питає:
– У тебе, Катю, що, часів нема?
– Та ж нема.
– Ну, то вертайся додому й поспи ще трохи, бо зараз-но друга година!
Потім завфермою віджартовував, дізнавшись про цей випадок: мовляв, треба нашу Катерину преміювати півнем, щоб вчасно на роботу будив.

Аби якось заохочувати своїх громадян до праці, бо матеріально-грошової винагороди в СРСР усім ніколи не вистачало, більшовики вдалися до винагород моральних, заснувавши медально-орденську систему. Всілякі нагрудні знаки були передбачені практично на всі випадки соціалістичного життя: від значка ГПО до Золотої Зірки Героя. Не обділили партійні ідеологи в цьому й багатодітних матерів.
Нагороджувальна ієрархія будувалася так: від ордена “Материнської слави” 3 ступеня до найпочеснішого – “Мати-героїня”.
Катерина Сергійчик має весь комплект материнських нагород, але свій найвищий орден (його ще називають “Золотою зіркою”), на жаль, втратила.
– Давно це було, ще за СРСР. Я до Великодня готувалася, хату прибирала й бідкалася, що на вікно в кухні нема чого пристойного повісити. І тут якраз у хату спекулянти заходять і, як на те, штори пропонують купити. А грошей нема. Вони й кажуть: “Може, ви мати-героїня? То на “Зірку” вашу виміняймо!” Я й погодилася...
– Не шкода?
– Вона той не золота та “Зірка” була, то тільки так говорилося, та все одно мулько на серці. Я й нікому не говорила про це. Проте в селі не втаїш. Зрештою, не одну мене тоді ошукали, бо якось нас збирало начальство й наказали взяти “Зірки”, то чимало прийшло без них.

Але є в Катерини Сергійчик і приємний спогад, пов’язаний з її статусом матері-героїні.
Міркуючи, чим відзначитися на звітному концерті, присвяченому десятій річниці незалежності України, районна влада раптом згадала про бірківських  героїнь. “А що, як створити з них хор і повезти до Києва?” –  запропонував хтось. Ідею підхопили й швиденько втілили в життя, позаяк бірківські жінки вміли не тільки дітей народжувати, льон брати чи корів доїти, мали вони ще й голоси чудові і пісень знали багацько.
І справді, номер вдався: дюжина героїнь на сцені палацу “Україна” – це вам не щось! Публіка була у захваті.
– А ми чекали, що нас вийде привітати Кучма, – згадує Катерина Марківна. – Приготували для нього навіть рушники домоткані – подарувати. Він сидів у шостому ряду разом з Путіним і Лукашенком, поплескав у долоні, але не вийшов... Однак поїздкою все одно лишилися дуже задоволені. Я ж вперше побувала у Києві!
Замість епілогу
Усі 25 бірківських героїнь – уже пенсіонери. З молодих мам на “Золоту зірку” є лише кілька потенційних претенденток, але в них поки що лише по шестеро-семеро малюків, і під великим сумнівом, чи наважаться вони народжувати далі, хоч і держава нині щедро підтримує кожне нове українське життя. Чи повториться поліський феномен вісімдесятих-дев’яностих?
Зважаючи на демографічну ситуацію в Україні – навряд.

Микола Шмигін,
Волинська область