Фермер у ролі економіста, бухгалтера та доярки

Землі у селі Галинівка Володимир-Волинського району на Волині піщані. Великих врожаїв тут і колись не мали, а тепер і поготів. Та куди подінешся, коли долею випало жити саме в цих місцях. Ось і стараються люди заробити собі на шматок хліба все одно із землі. Євдокія Василівна Худа працювала в місцевому радгоспі зоотехніком, згодом економістом. Однак у 1995 році вирішила створити власне фермерське господарство. Тепер її колеги, з якими разом трудилася в радгоспі, працюють на її полях найманими працівниками. На господиню не нарікають. Кажуть, що за роботу платить добре.

Євдокії Василівні 56 років. Здавалося б, пенсійний вік, можна і відпочити. Але вона не з таких. Родина звикла працювати важко. “Якось не можу уявити, що прокинусь – і нікуди не треба поспішати”, – каже жінка. Працює в господарстві чоловік з дружиною, два сини і дочка. Самі орють, хоча влітку наймають на роботу ще одного тракториста і комбайнера. Цього року посіви мають скоротити, бо немає збуту продукції. Ось минулого пшениця вродила по 30 центнерів з гектара. Ще й досі її не продали.
– Жито здавали по 250 гривень за тонну. Не заробили на ньому й копійки. Що посіяли, вклали – і навіть гривні прибутків не знайшли, – бідкається жінка. – А відомо, що жито і овес на наших землях найкраще родить. Ось і розбагатій. Хоча вирощуємо і пшеницю, садимо картоплю, займаємося буряківництвом. Хоч на цукрових буряках якийсь зиск був. Картопля також погана минулого року вродила, а клопотів з нею багато, робота трудомістка. Зараз продаємо насінневу, і більше трьох гектарів вирішили вже не садити. Будем моркву сіяти, бо на ній минулоріч тільки й виграли: спродали весь врожай, розплатилися з боргами, сплатили кредит, закупили хімію, на яку йде щороку десять тисяч гривень. А ще витрати на солярку, на заробіток найманим працівникам, відрахування на податок – і виходить немала сума.
Утримує родина у власному підсобному господарстві три корови, 12 свиней. Біля них в основному господарює Євдокія Василівна. В сім’ї вона і бухгалтер, і економіст, а зранку ще й за… доярку і свинарку.
– Наша продукція нікому не потрібна, – розмірковує фермер. – Ось 30 тонн пшениці та 10 тонн жита й зараз немає куди діти? Хоча за кордоном на кілька років наперед фермер знає, за якою ціною в нього закуплять продукцію. А тут перекупники по 400 гривень хочуть забрати пшеницю. Та ніколи за такі гроші не віддам… Це не рік села, це знущання. Тому плануємо  засіяти всього 7 гектарів моркви, 5 – картоплі, а решту яриною – вівсом і ячменем. Кілька гектарів займе буряк. Цього року багато землі пустуватиме і від багатьох орендованих паїв відмовимося.
– А що потрібно робити, щоб заохотити селянина працювати?
– Насамперед надавати реальні кредити. Так, як за кордоном. Я була в Польщі: фермери там беруть кредити під 5 відсотків, які державі починають повертати лише на третій рік. Крім того, спрощена процедура оформлення кредитів, там не витрачають марно і години. А в нас? Всю сім’ю потрібно в банк везти, щоб кредит взяти. За кордоном все сплановане, є програма, за якою фермер знає скільки чого має вирощувати, куди здаватиме готову продукцію. За облогуючі землі держава платить їм гроші. Якщо має худобу і поставляє державі молоко, то може взяти без проблем кредит на придбання молочної лінії. І знову ж виплачують кредит через два роки. А в нас обдеруть, як липку. Де таке бачено, щоб я взяла кредит, восени матиму тільки якийсь прибуток, зібравши врожай, а кредит вже треба виплачувати з першого місяця. Хто в селі працюватиме за таких умов, не знаю. Село посадили в яму.
– Вихід?
– Кредити під низькі відсотки, державна дотація продукції (щоб вона на ринку була дешевша). Наприклад, у мене собівартість будь-якої культури становить сто гривень. Якщо мою продукцію купують по 50 гривень, то ще 50 повинна продотувати мені, як виробникові, держава, щоб я не залишилася в збитку. Окрім того, варто подумати і про піщані землі, які дають низькі врожаї. Колись держава на поліських землях брала всю продукцію дорожче на 24-27 відсотків. Я не можу конкурувати навіть із землеробами в Луцькому районі.
– А от коли починали господарювати, чи не було заздрісників?
– Були заздрісники, які думали, що приватникові все з неба падає, інші, хто приходив влаштовуватись до нас на роботу, думали, що ми їх ошукаємо. А зараз вже ми довіряємо працівникам, вони – нам.
І навіть коли ми розмовляли з Євдокією Василівною, односельчани на її подвір’ї перебирали картоплю в кагатах. Марія Матвіюк 18 років працювала в місцевому сільгосппідприємстві дояркою, як і Світлана Артемюк. Мали в радгоспі роботу і Світлана Дацюк, Наталія Чикирда та Валентина Дремач. Нині вони заробляють у колишньої колеги, економіста Євдокії Худої.
– Найкраща пора для селянина була тоді, коли прем’єр-міністром був Ющенко. Тоді ми добре жили: впали ціни на добрива, добре продавали жито і пшеницю, тоді ми заробили якийсь капітал, – насамкінець додала фермер.

• Нравится
•