Наш тернистий шлях
25 квітня 1996 року вийшов перший номер газети “Вісник”. Результат напруженої майже місячної праці. У зверненні редактора до читачів йшлося про мету та ідею створення “Вісника”.
“Хочемо заявити, що ні до якої партії не належимо. Однак не будемо обминати політичної проблематики. Своє головне завдання бачимо у тому, щоб нести людям цікаву інформацію. Тобто газета наша має бути сучасною, нестандартною. Навряд чи ми вгодимо усім. Та, власне, і не ставимо перед собою такої мети. Але дуже хотілося б, якщо хтось візьме “Вісник” у руки, то щоб не відклав, а знайшов для себе свою тему, проблему, питання, порушене тут. Які ж головні напрямки нашої творчої діяльності? У першу чергу – загальнолюдські цінності. Їх відстоювання, захист і пропагування. Газета постійно приділятиме увагу гарячим точкам суспільного життя. Однією з центральних тем стане економіка. Значне місце буде приділено рекламі. Ми свідомі того, як нелегко тепер торувати свій власний шлях у нинішній газетній повені, як трудно буде припливти до берега, котрий називається успіх. Але твердо переконані, що усе зробимо, щоб нашу газету шукали, читали, любили. Зрештою, для чого б тоді було і братися за цю справу”.
Як усе починалося
Якщо бути до кінця відвертим, то треба щиро зізнатися: зовсім не віриться, що за плечима у “Вісника і Ко” – десять років, а в мене стільки ж редакторського стажу. Звичайно ж, я ніколи не мріяв і не гадав про редакторську кар’єру. Після закінчення університету дев’ять з половиною років працював у відділі сільського господарства газети “Радянська Волинь”, нині – “Волинь”. А потім були різні посади, різні роботи, аж доки мене доля не звела ближче із сусідом по будинку, молодим банкіром Василем Гаврилишиним. Він і запропонував мені очолити новостворену газету “Вісник”. Причому я довгий час опирався. З одного боку побоювався, що не “потягну”, з іншого – планував зайнятися творчою роботою. Взяло гору бажання перевірити себе. Отак і перевіряю вже десять років.
Це сьогодні все ніби славно. Є тираж за 100 тисяч примірників, газета розповсюджується в шести областях, колектив сильний, перспективний, “Вісник і Ко” не обділений увагою читачів, громадськості, рекламодавців, колег-журналістів. Та коли згадую перші дні і місяці виходу “в люди”, від страху мурашки бігають по спині. По-перше, дуже важко було підібрати кадри. Особливо журналістів. Ніхто не знав щойно народженого видання і ніхто не вірив, що з нього вийде щось путнє. Тоді новостворені газети вмирали мало не щодня. Економіка України була на найнижчій точці свого падіння.
А як трудно було пробитися до читача! Газетний ринок був давно розподілений. Тут зайняли свої ніші давно відомі в області видання. А “Вісник” не поспішали ні купувати, ні передплачувати. Як ми не старалися, які методи не застосовували, щоб зрушити з мертвої точки, нічого не виходило. Тираж вище чотирьох тисяч не піднімався.
Скажу відверто, часто опускалися руки. Було бажання залишити цю затію і втекти світ за очі.
Наближався до завершення 1996 рік. І сталося маленьке диво: якраз на моє 45-річчя колесо зрушило з мертвої точки. “Вісник” вперше вийшов тиражем 5300 примірників. Газета ніби сама зробила подарунок редактору. І далі практично кожного тижня ми зростали. А зустрічали 1997 рік уже з дванадцятьма тисячами примірників.
Гортаю пожовклі сторінки “Вісника” тих років. Дивуюся простоті і наївності окремих публікацій, поблажливо посміхаюся, оцінюючи верстку. Вона просто примітивна. Це сьогодні я такий “мудрий”. А тоді ж ступалися перші кроки.
Звичайно ж, за цих десять років дуже змінився колектив редакції. Хочу низько вклонитися, щиро подякувати за велику працю, творчий вклад у зростання нашої газети колишнім працівникам: Ніні Романюк, Сергію Коломейцю, Володимиру Камінському, Ростиславу Хвеню, Віктору Вербичу, Інні Крещук, Валентині Сидько, Валентині Бліновій, Жанні Шай, Віктору Яручику, Неллі Плєховій, Миколі Галіну, Феодосію Мандзюку. Добрим теплим словом слід згадати технічних редакторів Валентина Вінничука, Григорія Царика, Андрія Хлопецького, Ростислава Максимчука, колишнього заступника редактора Сергія Платонова, оператора комп’ютерного набору Інгу Незговорову.
Окрема розмова про Святослава Крещука, нині покійного. У ті трудні перші дні й місяці виходу газети цей досвідчений журналіст постійно підтримував мене морально. Підкидав цікаві ідеї, сам багато писав. Повік буду вдячний Святославу за ту допомогу. Царство йому Небесне.
Чим бере «Вісник і Ко»
Вертаючись думками у ті ніби й недалекі, але не такі вже й близькі дні, аналізуючи пройдене, мимоволі задаєшся питанням: чим взяв “Вісник і Ко” читача? З самого початку ми ставили перед собою мету створити видання нового типу. Незаангажоване, не підлаштоване під якусь партію чи владу, а з яскраво вираженим людським обличчям. Тобто в центрі уваги має бути проста людина з її клопотами, проблемами, болями, невдачами. Особлива увага приділялася сімейним проблемам, душевним справам. І ще газета мала бути інформаційно насиченою. Відразу зізнаюся, що на перших порах не завжди це виходило.
Давалася взнаки незіграність редакційної команди, нестача кваліфікованих кадрів, та й, зізнаюся відверто, не вистачало досвіду і в самого редактора. Тобто у мене. Вихід підказало саме життя. Ми знайшли практично у всіх районах області своїх інформаторів, позаштатних власних кореспондентів. Це були переважно працівники районних газет. Бо ж не скрізь могли побувати оперативно на місцях журналісти нашого малочисельного колективу. Я з великою вдячністю і повагою хочу назвати наших щирих помічників: Івана Романика, Олексія Веремчука, Тамару Бурим, Дмитра Мороза, Олександра Хоменчука, Сергія Гупала, Неонілу Остапчук, Катерину Урбас, Олега Дідика. Ми завжди опиралися і опираємося у повсякденній роботі на наших власних кореспондентів. Штатних і позаштатних. Хочу в першу чергу назвати Світлану Клос, Івана Дмитріва, Володимира Ісаєва, Миколу Шмигіна, Євгена Цимбалюка, Галину Кавун, Петра Тарасюка, Василя Трофимука.
Газета поступово, але впевнено набирала ходу
Приємно сьогодні з погляду прожитих і пережитих літ спостерігати, як розширювався діапазон тем, поглиблювалася проблематика, удосконалювався стиль газети, її подача і оформлення. До речі, одна з відмінностей “Вісника” від інших видань полягала в тому, що тут друкувалися, як правило, матеріали невеликого розміру з яскравими гострими заголовками, підзаголовками. Ми постійно намагалися і намагаємося уникати різноманітних описів, роздумів, в центрі уваги завжди цікавий факт. Наше головне завдання – довести його до читача, який нехай сам дає оцінку, обсмоктує деталі, робить висновок.
Тираж поступово, але неухильно зростав. Нам ставало тісно у рамках однієї газети. Тоді і з’явилися на світ додатки: “Порадник”, “Здоров’я. Цілительство”, “Ринок, реклама, програма”, “Перерва”. Певний час вони мали успіх у читача. Але згодом стали розпорошувати творчі сили, обтяжувати невеличкий колектив. Тому довелося відмовитися від цих самобутніх і досить непоганих видань. Можливо, з часом варто було б повернутися до них, удосконалити, підняти на вищий рівень.
Нині нас іноді звинувачують у засиллі реклами. А були часи, коли ми страждали від її відсутності. За десять років викристалізувався міцний підрозділ, де куються прибутки. Через конкурсне сито пройшло не менше 35 чоловік, зате тепер у рекламному відділі працює троє супердосвідчених менеджерів: Наталія Шевчук, Наталія Філіпчук і Ольга Шум.
Набираються досвіду, ростуть на очах молоді журналісти Мирослава Косьміна, Наталія Кравчук, Сергій Крайванович. Хоч і прийшла до нас недавно, але вдало вписалася в колектив Мирослава Манелюк. Давно закріпилися в газеті, визначають її творче обличчя Ольга Жарчинська, Кость Гарбарчук, Марія Дубук.
А от про технічне оформлення постійно дбають Віталій Гошко, Лариса Дубняк, Людмила Гошко.
Тим, що газета відбулася, стала успішною, завдячую в першу чергу своїй дружній команді, яку вдалося створити. І своє головне завдання вбачаю у тому, щоб не заважати їй працювати, а намагаюся іноді допомагати.
Про високу громадянську зрілість в першу чергу говорить такий факт. Відразу наступного дня після другого туру виборів Президента у 2004 році, коли стали відомі грубі фальсифікації, більше половини колективу висловили бажання їхати у Київ на Революцію. Довелося стримувати завзятість і гарячкуватість людей. Треба ще було випускати газету. Тому почергово їздили наші на Майдан. Там стояли до кінця. Я горджуся, що в нашому колективі працюють такі патріоти, мужні і сильні люди.
Нас часто запитують, чому газета називається “Вісник і Ко”. Річ в тім, що п’ять років тому вона була перереєстрована з обласної у загальноукраїнську. Оскільки подібні назви у державі вже існували, і ми не мали права повторюватися, тому й придумали такий хвостик.
Нині ми розповсюджуємося у шести областях України: Волинській, Рівненській, Тернопільській, Житомирській, Івано-Франківській та Львівській. Цікавий факт: за цей час у жодній з них тираж не знижувався, а тільки зростав. Бо ми постійно приділяємо велику увагу розповсюдженню газети. За десять років зроблено вивірених, продуманих сто, а може, й більше кроків зі створення, утвердження, творчого зростання газети, котра носить ймення “Вісник і Ко” і яку сьогодні передплачує і купує понад сто тисяч читачів, а читає у три-чотири рази більше. Спасибі вам, дорога наша родино, друзі і прихильники газети. Ми вас любимо і шануємо. Будьте з нами, і ми ніколи вас не підведемо!
Євген Хотимчук,
заслужений журналіст України,
редактор газети “Вісник і Ко”