Остання надія на спасіння – реанімація

Коли трапляється страшна біда з близькими – з молитвою допомогти звертаєшся до Бога та... лікарів реанімації. Через їхні руки щорічно проходить близько тисячі людей. Звідси не виписуються – «народжених вдруге» переводять в інше відділення на доліковування. Лікарів-реанімологів, як правило, не пам’ятають: сюди привозять непритомними, а вивозять у стані сплутаної свідомості.

Відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії Луцької міської клінічної лікарні, а саме так офіційно називається реанімація, відзначає круглу дату – 30-річчя з дня заснування. У 1976 році, ще в старому приміщенні лікарні, було створено анестезіологічну групу з п’яти чоловік, яку очолив тоді Євген Федчук. Через кілька років, у 1980-му, вже у новій лікарні з’явилося відділення на шість ліжок, яке поступово розширилося аж до дванадцяти місць. Саме сюди поспішає “швидка”, везучи людей з важкими травмами і переважно у коматозному стані.
Як розповідає завідувач реанімації Ярослав Семицький, це найбільше відділення у Луцькій клінічній міській лікарні за кількістю персоналу. Тобто за 12 пацієнтами стежить 75 чоловік, у тому числі 18 лікарів. Але 70-80 відсотків успіху в лікуванні хворих залежить від догляду медсестер. Ярослав Володимирович каже, що їхні сестри у реанімації, як в армії. Чи не тому їх раді бачити у будь-якому відділенні, бо фаховий рівень, здобутий тут, не залишає сумнівів. До речі, головна медсестра лікарні Надія Бортник теж починала працювати реанімаційною медсестрою.
У складі відділення цілодобово працює лабораторія. Скажімо, аби визначити групу крові і резус приналежності, достатньо максимум п’яти хвилин.
– Специфіка нашої роботи й полягає у тому, що ми не маємо часу на роздуми, – каже Ярослав Володимирович. – Якщо хворий поступає без тиску й пульсу, за лічені секунди його треба підготувати і розпочати терапію. Раптом клінічна смерть – у нас всього 15 секунд на боротьбу. Але, на жаль, з тисячі чоловік, які потрапляють сюди, 10-12 відсотків помирає.
– Чи всі лікарі витримують такий темп?
– Як правило, це стає зрозумілим ще під час інтернатури. За моєї пам’яті були й такі інтерни, які казали: “Дайте мені сертифікат, а я обіцяю й дня не працювати в реанімації”. Не кожен може витримати оце психологічне навантаження. Крім того, і на це треба зважати, у нас велика смертність, порівняно з іншими відділеннями.
– А Ви пам’ятаєте своїх перших пацієнтів?
– Один трагічний випадок я не забуду, скільки житиму. Я прийшов увечері на чергування, і майже одночасно поступив чоловік. Вдень випадково наколов палець рибою – і все, розвинулася страшна хвороба – газова гангрена. Миттєво ця анаеробна інфекція “поповзла” до ліктя, ще трохи – “захопила” грудну клітку. Найстрашніше, що чоловік був при свідомості, бачив, як ми намагаємося його врятувати, і все... зрозумів. Через 12 годин він помер, просто на руках.
Найбільше людей потрапляє в реанімацію після автодорожніх аварій, трохи менше з черепно-мозковими та суїцидними травмами. Молодшають інсульти та збільшується кількість отруєнь. Наприклад, тільки за минулий рік у коматозному стані від алкогольного отруєння привезли 106 чоловік. Був навіть випадок, коли у “відключці” сюди потрапили відразу три учні. Так “спробували”, що їх випадково знайшла вчителька під кущами біля школи.
Як правило, у реанімації ніхто довго не затримується. Але буває, що тут лежать місяцями. Таких пацієнтів персонал пам’ятає все життя. Колись сюди поступив шестирічний хлопчик. Вдень впав з велосипеда, і вже увечері його привезли у глибокій комі. Виявилося, що у нього внутрішньомозкова гематома. Дитя знаходилося у коматозному стані два місяці, і весь цей час лікарі боролися за його життя. Й таки вибороли: вийшов з коми, через півроку почав розмовляти, потім ходити. Тепер вже й школу закінчив. Але найбільший рекорд з перебування у реанімації належить молодій жінці. Більше чотирьох місяців вона знаходилася на апаратному диханні. Найважче, розповідають медики, було від’єднати її від апарата. Жінці усе здавалося, що сама вона дихати вже не зможе. До речі, щорічно близько 400 чоловік з тисячі, які  поступають у реанімацію, знаходяться на штучній вентиляції легенів. Це ті люди, як каже Ярослав Семицький, які могли б померти, якби не апарати.
Неабияк тривожить медиків й те, що багатьох смертей вдалося б уникнути, якби люди вміли надавати першу невідкладну допомогу. І не тільки комусь, а й собі. Багато помирає від втрати крові, пошкодивши якусь артерію. Лякаючись того фонтану крові, люди впадають у паніку. А досить всього дві-три хвилини, щоб уся кров витекла. Тому медики із задоволенням розповіли мені про мужнього чоловіка, який лежав колись в реанімації. Був якраз у лісі, зрізав гілки, коли ніж зісковзнув і потрапив у стегнову артерію. Чоловік зорієнтувався, ременем перетягнув ногу вище порізу і доповз до траси, чим і врятував собі життя.
Мені дозволили зайти в одну з реанімаційних палат. Чесно кажучи, видовище пригнічує і лякає. Інстинктивно захотілося постукати по дереву – аби не потрапити сюди. Неймовірна кількість трубочок і шлангів, які стирчать з людини, миготіння на екранах, звук серця і… дихання. Тільки тоді я зрозуміла слова Ярослава Володимировича: “Родичі в реанімації приносять одну тільки шкоду”.
Фінансується реанімація так, як і вся медицина. І основний тягар на медикаментозне забезпечення лягає на родичів пацієнта. А воно дуже дороге. Місяць лікування у реанімації коштує за скромними підрахунками 39 тисяч гривень.

– Наша професія – одна з тих, яка вимагає повної самовіддачі, – каже завідувач відділення. – Тут не можна сказати: хочу я чи не хочу, можу я чи не можу – я мушу зробити!