Ридикюль і коралі

– Як вам тут живеться? – ніяково питаю.
– Добре, – відповідає і тут таки додає: – Не сидіти ж і плакати, що життя так повернулося.

Євдокія Сергіївна – корінна росіянка. Народилася і виросла в місті Казань (тепер Татарстан). Цікаво, як доля розкидає людей по світу. Наша героїня на схилі літ опинилася в будинку для пристарілих аж в Облапах. Хоча каже: “У Казані родичів – не перерахувати”. І побачивши фотоапарат, відразу просить зробити їй кілька фотографій – рідні переслати.
Під час війни потрапила у партизанське з’єднання Олексія Федорова. Партизанкою була активною: підривала німецькі потяги та цілі гарнізони. Фашисти навіть встановили нагороду за її голову.
– От тільки точної суми я не знала, але що більше півтори тисячі – це точно, – розповідає Євдокія Сергіївна. – Переховувалася я тоді довго. В одній хаті замовляла вечерю, в іншій – ночівлю, а насправді була, де прийдеться.
Не стримуюсь і запитую, чи зустрічала вона вояків УПА?
– Аякже, деяких навіть в лице знала. Але у них були свої завдання, у нас – свої.
Про покійного чоловіка – Гаврила Карплюка –  Євдокія Сергіївна згадує із неймовірною гордістю. Називає його “першим партизаном в Україні”. А познайомив їх, виявляється, сам Олексій Федоров. Якось підійшов до красуні Євдокії і прямо сказав: “Є у мене хлопець нежонатий, але в роках”. Так і звів. Гаврило був родом з Маневицького району, тому по закінченню війни забрав її до себе. Жили в селі Поворськ, де її чоловік був головою сільської ради, а вона – завідувачкою бібліотеки. Всього мали, лише Бог діточок не дав.
А тепер тільки й того, що своє ліжко і тумбочка біля нього. Щоправда, будинок залишився, але його Євдокія Сергіївна збирається віддати своїй сусідці, яка доглядала її останніх кілька років. І дуже тішиться, що вона й тут її не забуває, приїжджає провідувати.
– Вона мені такі гарні кучері робить, – каже з усмішкою Євдокія Сергіївна, але побачивши моє здивування, додає: – Аякже, я люблю гарною бути!
З собою в Облапи вона привезла найдорожче: дамський ридикюль, у якому зберігаються всі фотографії та ще... коралі. Найбільше радіє, коли по телевізору показують сер-йозні фільми про війну, інколи переглядає серіали: “Подивлюся хоч, як тепер молоді любляться”. Євдокія Сергіївна ніколи не скаржилася на життя: як є, так є. Чи не тому вона часто повторює: “Мене гне до землі, а я все розпрямляюся!”
Я щиро позаздрила життєлюбному оптимізму цієї бабусі, від якої не почула й крихти нарікань. Натомість все частіше чуєш дратівливе скиглення від молодих...