Історія Української православної церкви

Хоч як не боронили прихильники православ’я разом з князем Костянтином Острозьким свою віру, проте восени 1595 року єпископ Луцький Кирило Терлецький та єпископ Володимир-Волинський Іпатій Потій виїхали до Риму для підписання умов злуки (унії). У грудні вони їх підписали. Згідно з тими умовами уніати зберегли свій східний обряд, право на призначення на митрополичі та єпископські кафедри, старий календар і те, що нижче духовенство могло вступати у шлюб. Фактично ці умови не внесли ніяких радикальних змін. Зміни полягали лише у тому, що греко-католицька церква визнавала Римського папу первоієрархом Церкви Христової, тобто підпорядковувалася не Константинопольському Патріархові, а Римському Папі. У жовтні 1596 року київський митрополит Михайло Рогоза скликав собор у Бересті (нині місто Брест), на який прибули всі єпископи, багато архімандритів, священиків і мирян. Тут зібралися як прихильники, так і противники злуки. Собор продовжувався три дні. Нарешті у церкві св. Миколая полоцький єпископ Герман торжественно й офіційно проголосив унію, яку підписали митрополит і п’ять єпископів. Не підписали її львівський єпископ Гедеон Балабан та перемиський Михайло Копистенський. Це був початок нищення церковної єдності в Україні. Відтоді український народ розділили на православних і греко-католиків. А будь-який розподіл, як доводить історія, призводить до руйнації держави...
З початком унії православні українці починають відчувати відвертий тиск. Особливо після смерті Рогози, коли уніатським митрополитом став Іпатій Потій. Протягом п’ятнадцяти років він жорстоко переслідував православних, силою заставляючи їх приймати унію. Саме тоді на захист православних віруючих стало козацтво. Гетьман Петро Сагайдачний, аби відновити православну ієрархію (після смерті єпископів Балабана і Копистенського не дозволялось висвячувати українських єпископів), у 1620 році попросив Єрусалимського патріарха Феофана, який проїжджав через Україну, висвятити православних єпископів. Тоді митрополитом таємно став Іов Борецький. Однак шість висвячених єпископів перебували в Києві, бо не наважувалися їхати у свої єпархії. Православні відчули певне полегшення лише після смерті польського короля Сигізмунда ІІІ. Король Володислав у 1632 році навіть видав «Пункти заспокоєння», які дозволяли православним мати свого митрополита і чотирьох єпископів. Окрім цього, 1632 року Київським митрополитом був обраний високоосвічений молдаванин Петро Могила, який певний час навчався на Заході, але був небайдужим до української держави. За митрополичий сан йому довелося вести боротьбу з Ісаєю Копинським, прихильником «древнього благочестія». Петро Могила – це величезна постать в історії Української православної церкви. Він добре розумів, що будь-які переговори можна вести тільки з позиції сильного. Тому всі 14 років свого перебування митрополитом присвятив ідеї створення Київського патріархату. На жаль, йому не вдалося її втілити, бо цьому противився і Рим, і Константинополь. Саме за його доби Києво-Могилянська колегія стала однією з найкращих вищих шкіл на Заході. Тут розквітла православна богословська наука. Й дотепер українська церква користується такими богослужбовими книгами як «Требник Петра Могили» й  «Могилянський служебник».
За лояльне ставлення до Заходу митрополита звинувачували у прихильності до унії. Однак вся його діяльність – переконливе підтвердження його служіння православ’ю. Він розумів, що віра християн тотожна, тільки кожний народ має власні форми вияву цієї віри. І саме Петро Могила зупинив наступ унії. Про це добре сказав Микола Костомаров: «Могила, захищаючи православіє перед католицизмом, не соромився однак запозичати від Західної церкви те, що не було супротивне духу православія і було згідне з практикою первісної церкви». Золота доба української православної церкви фактично закінчилася несподіваною смертю Петра Могили – він помер 1647 року у 50-річному віці. Напередодні народного повстання 1648 року під проводом Богдана Хмельницького. Та митрополит Петро Могила мав відданого українській церкві наступника – Сильвестра Косіва.  Коли Хмельницький відчув поразку у боротьбі з поляками та унією, тоді, у 1654 році, й звернувся по допомогу до північного сусіда – Москви. Але з Переяславської ради, як кажуть у народі, потрапив із вогню та в полум’я. Бо Україна відтоді впродовж більш як трьохсот літ мала «братню опіку» Московщини, яка переписала Переяславську угоду, знищила усі українські вольності й почала наступ на церкву. Проте митрополит Київський Сильвестр Косів став непримиренним ворогом московській орієнтації й не побіг «бити чолом» російському цареві. Якби таких владик Українська православна церква мала більше, то її історія могла б мати інший шлях. Але вже 1657 року Сильвестр Косів помер, а через декілька місяців упокоївся і гетьман Богдан Хмельницький. Для Української православної церкви наближалися гіркі часи...