Гагарін був дванадцятим?

У грудні 1959 року телеграфне агентство “Континенталь” заявило, що в СРСР людей в космос запускають ще з 1957 року. Правда, літають росіяни не на космічних кораблях, а на пілотованих балістичних ракетах. І невдало. Тому росіяни не поспішають ділитися інформацією зі світовою громадськістю. Агентство навіть назвало імена чотирьох загиблих – Олексій Ледовський, Сергій Шиборін, Андрій Митков і Марія Громова. А 23 лютого 1962 року агентство Рейтер поширило заяву полковника ВПС США Барні Олдфілда про те, що в травні 1960 року через несправності в системі орієнтації розбився радянський космічний апарат, на борту якого знаходився пілот Заводовський. Потім з’явилась інформація, що 27 вересня 1960 року на Байконурі під час запуску загинув Іван Качур. У жовтні того ж року вибухнув корабель серії “Восток” з Петром Долговим на борту. А ще через кілька років італійська газета надрукувала розповідь двох братів-радіолюбителів Арчілло і Джамбатиста Юдіка-Корділья, які у листопаді 1960 року і в лютому 1961-го спіймали дивні сигнали з космосу. Їм вдалося перехопити телеметричні радіосигнали биття серця і переговори космонавтів із Землею, які вони розшифрували: “Умови погіршуються, чому не відповідаєте? Швидкість падає, світ ніколи не дізнається про нас!” Імена загиблих – Олексій Бєлоконов, Геннадій Михайлов і Олексій Грачов. А найцікавіша історія сталася за день до польоту Юрія Гагаріна.

11 квітня 1961 року кореспондент англійської газети “Дейлі уоркер” Деніс Огден повідомив, що 7 квітня  син відомого авіаконструктора, льотчик-випробувач Володимир Іллюшин на космічному кораблі “Росія” здійснив три оберти навколо планети. Однак при посадці відмовило обладнання, і перший космонавт сів у Китаї. А там Мао Цзедун довго не відпускав покаліченого героя назад в СРСР, тому що хотів вивідати у нього всі космічні секрети.
Історія здавалась такою правдоподібною, що в Книзі рекордів Гіннесса за 1964 рік саме Іллюшин вказаний як перший космонавт Землі.
– Володимир Сергійович дійсно на початку 60-х років був відомим льотчиком-випробувачем, хоча до космосу не мав ніякого відношення, – розказує письменник, історик космонавтики Антон Первушин. – У червні 1960 року підполковник Іллюшин потрапив в автокатастрофу. Серйозні травми обох ніг і мізерний шанс повернутися в авіацію. Майже рік його лікували в Москві, а на реабілітацію відправили в Китай до спеціалістів східної медицини.

– Реальною людиною був ще один “загиблий космонавт” догагарінської епохи – полковник Петро Долгов. Правда, він загинув не у 1960 році, а восени 1962-го: випробовуючи нові типи космічних скафандрів, здійснив експериментальний стрибок з парашутом зі стратосфери з висоти 28,6 кілометра. Але тріснув щиток гермошлема, і смерть настала ще в повітрі.
У вересні 1960 року Микита Сергійович Хрущов на чолі радянської делегації відправився у США на сесію Генеральної асамблеї ООН. Радянські дипломати туманно натякали журналістам, що до приїзду Хрущова станеться подія, яка за вагомістю може прирівнятися до запуску першого супутника в космос.
Але спочатку старт перенесли на 10 жовтня (Хрущов був у цей час ще в Америці). На жаль, аварія. Повторний запуск, 14 жовтня – знову НП.
Брати-радіолюбителі з Італії зробили свій внесок в історію підкорення космонавтики. Вони спорудили під Турином власний центр з радіоперехоплень – Торре Берта. І плівки з записами розсилали в газети. Вони “почули” стук серця Геннадія Михайлова. “Спіймали” хрипіння Олексія Бєлоконова, який задихався від нестачі кисню. І записали як іншого Олексія – Грачова, обманувши наземний центр керування польотами. Статті супроводжувались реальними фотографіями “космонавтів”, з яких зробили ікони “жертв радянського режиму”.

Чутки спростовують родичі «загиблих»

В СРСР ніхто і не заперечував, що це реальні персонажі. Бєлоконов, Грачов, Качур, Заводовський і Михайлов – звичайні радянські люди. Зараз їх вже немає в живих. Однак живуть їхні рідні.
– Мені було шість років, і вечорами батьки, думаючи, що я сплю, по радіоприймачу “Рекорд” слухали “ворожі голоси”, – розповідає син Олексія Бєлоконова Олександр Олексійович. – Як зараз пам’ятаю повідомлення, прочитане по “Німецькій хвилі”: “У Радянському Союзі загинув ще один космонавт. Черговою жертвою став Олексій Бєлоконов. Останні його слова – “у мене витік кисню”.
Мій батько в космосі ніколи не був. Хоча все життя пропрацював в Інституті авіаційної і космічної медицини техніком-випробувачем. А помер він у 1991 році. Часто розповідав мені, що на Заході його називають космонавтом. На початку 80-х років мій батько в інтерв’ю науковому оглядачеві “Комсомолки” сказав, що байка про “польоти” могла бути розроблена в КДБ, щоб відвернути увагу від реального загону космонавтів.
Але все виявилося ще простіше. І допомогла в цьому розібратися вдова “космонавта” Геннадія Заводовського Алла Олексіївна.
– Мій чоловік працював разом з Іваном Качуром, Олексієм Грачовим, Геннадієм Михайловим і Олексієм Бєлоконовим в Інституті авіаційної і космічної медицини. Вони були простими випробувачами – сиділи в барокамерах, випробовували спорядження, продукти харчування для інших космонавтів. В той час інтерес до космосу був великий. І до них в інститут часто заглядали кореспонденти – космічні польоти були модною темою. Імена техніків-випробувачів, на відміну від конструкторів і членів загону космонавтів, не були таємницею. І їх відкрито публікували в газетах. Імена та фотографії чоловіка і його колег часто з’являлися в пресі. Можливо, на Заході вирішили, що саме ці люди і готувались стати космонавтами. Коли ж почалися реальні польоти, випробувачі вже нікого не цікавили. З преси іхні прізвища зникли – хтось розсудив, що ці люди загинули в космосі. А насправді мій чоловік, Геннадій Заводовський, помер три роки тому і похований в Москві.
З усього цього видно, наскільки на Заході вірили в досягнення радянської науки і техніки. А з іншого боку, надто сильний був в СРСР режим секретності. Якщо б вчасно повідомляли про всі запуски – вдалі і невдалі – не довелося б зараз спростовувати ці чутки.