«Найсвітліші спогади – це вечори при свічках, коли відключали світло»

... Доля цієї жінки незвичайна – вона мала у своєму житті найпрекрасніші миті кохання, щасливе сімейне життя, улюблену роботу, тяжкий період втрати дорогої людини, розпач, наполегливе бажання продовжити справу чоловіка, зради... Віра й наполегливість допомогли подолати ті труднощі, які випали їй після смерті чоловіка, зрозуміти смисл життя й навчитися до усіх негараздів підходити по-філософськи. Та й навіть тепер, досягши чималих успіхів, вона вважає, що по-справжньому жінка може самоутвердитися лише в сім’ї.

Ім’я Богдана Здрилюка, директора сільськогосподарського приватного підприємства «Дружба», що у селі Воютин Луцького району, для волинян було надто відоме. Його знали й поза межами області, особливо ті, хто працював у сільському господарстві. Він прожив яскраве й достойне, але, на жаль, коротке життя, залишивши по собі пам’ять не лише як досвідченого успішного господарника, а й порядної, прекрасної людини. Про його дружину, Валентину Здрилюк, заговорили уже після того, як він трагічно пішов з життя. І це зрозуміло – усім було цікаво, чи дасть вона раду потужному, провідному на Волині господарству? Адже за фахом Валентина Степанівна вчитель, і до того часу обіймала посаду директора школи. Зрештою, не маючи досвіду роботи на виробництві, вона теж не була впевнена у своїх силах. Керувати школою – це одне, а великим господарством – зовсім інше. Але все-таки справилася й тепер успішно продовжує справу покійного чоловіка. Якось у розмові зі знайомим при згадці про Валентину Здрилюк почула таке: «Коли під час одного із семінарів нас привезли у її господарство, то, чесно кажучи, я дивився на неї не як на керівника, а як на красиву жінку».
Зізнаюся, що я уявляла Валентину Степанівну типовою бізнес-леді, як правило, самовпевненою, вольовою, з відповідними діловими манерами. Але перше знайомство геть розвіяло цей образ. Ніжна, розважлива і навіть заскромна, про яких говорять – жіночна. Самовпевненості й жорсткості не відчутно ні у розмові зі мною, ні з колегами, які час від часу заходили у кабінет. Але все-таки, спостерігаючи за нею певний час, відчула, що Валентина Степанівна належить до сильних жінок, які не нарікають на життя і не «плачуться у жилетку», про що їй і сказала. Посміхнувшись, вона відповіла:
– Думаю, що, крім внутрішнього світу, на людину накладають відбиток умови життя. Є зобов’язання перед рідними, близькими, тими, з ким живеш і працюєш. Їх треба виконувати, а отже, й мати силу волі. Мені важко визначити загалом у чому сила жінки. Їй природою закладено бути охоронцем сімейного вогнища. Хоча ми перегорнули ту сторінку побутової історії, коли жінка лише прала й варила борщ, проте життєві цінності залишилися тими ж. І якщо жінка зреалізує себе у сім’ї, то, напевно, в цьому і є її сила. Однак це аж ніяк не заважає поєднувати сім’ю з роботою і кар’єрою. І навіть сімейна жінка має бути вільною, незалежною від когось ні матеріально, ні психологічно. Я завжди про це говорю своїм донькам. Так, це дуже добре почуватися за чоловіком, як за кам’яною стіною, але треба бути завжди готовою й до  незалежного життя. Мене Богдан оберігав від багатьох проблем і негараздів. Сьогодні я так оберігаю своїх дітей. Зараз на багато речей дивлюся зовсім по-іншому. Хоча я й комунікабельна, та належу до тих людей, які свої проблеми вирішують самі, не плачучись комусь. У мене сьогодні немає таких проблем, яких я не могла б вирішити.
На початку нашої розмови Валентина Степанівна, розповідаючи про життя, жіночу долю, кинула фразу: «Мені там було дуже комфортно». Тому хотілося почути, що саме вона мала на увазі.
– Кожна жінка, як правило, насамперед хоче бути щасливою в особистому житті. Як не прикро, але не всі можуть пізнати це щастя. Дехто, проживши життя, навіть не знає, що таке кохання. Я щиро можу сказати, що була щасливою. Мала сім’ю, знала, що таке справжнє кохання, повага, розуміння, обожнювання, вірші, квіти... Не хочу сказати, що тепер я нещасна, просто несу свій хрест. Зараз живу з переконанням, що Богдан нас оберігає й допомагає. Десь підсвідомо відчуваю, що він поряд. З цим відчуттям сіла ось у це крісло, це відчуття не покидає й дотепер.
Пані Валентина і її покійний чоловік Богдан родом з одного ж волинського села Торчин. Вперше почали кидати неоднозначні погляди одне на одного, коли вона ходила у восьмий клас, а він у десятий. Їхнє романтичне кохання витримало розлуку, бо навчалися у різних вузах. І лише після того, як пані Валентина закінчила Тернопільський педагогічний інститут, вони одружилися. Народна мудрість говорить, що нещасливою жінку може зробити кожен дурний чоловік, а щасливою – тільки розумний. Недарма Валентина Степанівна найчастіше у своїх спогадах повертається у попереднє життя, адже там з нею був справді дуже розумний і прекрасний чоловік. 
– Як і у кожній сім’ї, у нас теж було по-різному: і свої життєві труднощі, і свої прикрощі, – посміхаючись, продовжує моя співрозмовниця. – Але ми дуже цінували те, що мали. Богдан займався серйозною та відповідальною роботою, яка забирала багато часу, тому він використовував будь-яку можливість, коли ми могли бути разом. Часто брав мене, якщо мала на кого залишити дітей, із собою у відрядження. Однак найсвітліші спогади пов’язані з тим періодом, коли у нас в селі відключали світло. Я за дня готувала вечерю, Богдан приходив додому раніше, запалювали свічки, він брав баян, грав, і ми всі співали. Він дуже любив грати на баяні і співати. У роки великої інфляції, коли всі купували квартири, машини, одного разу він привіз додому електробаян, за який віддав усі наші збереження. Я навіть розсердилася, та коли він кожного вечора брав його у руки і починав співати, моє невдоволення швидко минуло.

– Маючи такого чоловіка, до того ж, успішного, Вам, напевно, і в школі директором було легше працювати?
– Коли мені у 1997 році запропонували посаду директора школи, я ніколи не погодилася б на це, якби не підтримка Богдана. Він тоді сказав: «Іди, ти справишся». Справді справилася. Хоча тепер можу зізнатися, що по-іншому дивлюся на школу, на методи викладання предмета. Цього року я змогла взяти собі години у школі і вже трохи по-іншому викладаю дітям хімію. Підходжу до цього з більш практичного боку, щоб ці знання пригодилися кожному у житті.
– А навіщо Вам ще уроки в школі? Чесно кажучи, я була цим здивована.
– Був період, коли думала, що не повернуся у школу. Але тепер, коли маю надійну команду, тобто таких спеціалістів, яким довіряю, мені все-таки захотілося повернутися. Вже по-іншому оцінюю рівень знань, самих дітей. Чимало працівників нашого підприємства – це мої колишні учні. І серед них та категорія хлопців-«дебоширів», яким ставила двійки. А тепер вони детально знають техніку, комп’ютери, як і скільки треба внести гербіцидів. А головне, це внутрішньо багаті люди, які мудро мислять.
Те, що чоловіки не люблять «ходити підлеглими» у жінки, не є дивиною. Тому й не всі у цьому господарстві змогли серйозно сприйняти Валентину Степанівну на такій відповідальній посаді й повірити, що вона «потягне» таку величезну роботу. А хтось звик до стилю колишнього керівника – її покійного чоловіка. І тут такі зміни. Саме у ті критичні дні чимало фахівців розпрощалися зі своїми посадами, шукаючи більш надійні місця. Отож, окрім фахових труднощів, адже за плечима не було жодної виробничої спеціальності, у керівника-педагога виникли труднощі й зі спеціалістами. Але вона пережила зраду, й тепер у цієї жінки-керівника з чотирирічним бізнесовим стажем уже є відповідальна команда. У її господарство просяться з інших сіл. Сьогодні тут можуть дозволити придбати «останнє слово» в зернозбиральній техніці – комбайн «Лесон-850», який замінює п’ять колишніх «Нив».
– Кожен керівник має свій почерк, так само кожна людина має свої погляди, свій гонор, – розмірковує про стиль керівництва пані Валентина. – Не всі можуть разом співпрацювати. Для мене, як керівника такого потужного підприємства, насамперед важливо було мати мету, коло спілкування й визначити основоположні моменти. А далі – наполеглива робота. Звичайно, якби я мала якусь виробничу освіту, то багатьох помилок вдалося б уникнути. Найбільший спад мали у 2002 році. А вже з наступного відчули ріст виробничих показників. У нас знову є професійні спеціалісти. Від багатьох колег чую: «Моє слово вирішальне». Я шукаю інший підхід до людей і хочу, щоб спеціалісти самі приймали рішення. Висококласним спеціалістом, як на мене, може стати той, хто не боятиметься брати на себе відповідальність і приймати рішення самостійно. В іншому випадку можна мати просто кваліфікованих виконавців, подібних до розумних роботів.
Цю елегантну, модно одягнену жінку важко уявити на фермі чи в полі. Про це обережно їй натякаю і цікавлюся, як встигає поєднувати керівництво великим сільським підприємством і стежити за собою.
– (Сміється.) Зараз я ставлюся до свого вигляду і підбору речей набагато простіше, ніж раніше. Колись довго й нудно вибирала. А тепер, коли потрібна певна річ, заходжу туди, де знаю, що можна щось вибрати, приміряю й купую. І зрозуміла просту істину: чим простіше ставишся до цього, то тим більше обставини сприяють купити те, що треба. Складність моєї роботи трохи у тому, що вранці у відповідній «формі» треба побувати на фермі, у полі, а потім поїхати й переодягнутися. Бо ж попереду – зустрічі в банку, на фірмах, в адміністрації. Але уже звикла. Знаєте, якщо раніше бачила красу у квітах, то тепер на корову дивлюся зовсім по-іншому – вона мені дуже гарна...
Пані Валентина довго вагалася, чи потрібна для газети ця відверта розмова, переконуючи мене, що є чимало людей, які живуть поруч, а ми навіть не здогадуємося про те, наскільки вони порядні й достойні пера. Однак розмова з нею, яка після проблемних матеріалів для мене ще й приємний відпочинок, підтвердила, що поряд з нами дійсно живе багато цікавих і гарних людей, з якими варто знайомити наших  читачів. Валентина Степанівна, безумовно, до них і належить.