Бургомістр Корця в роки окупації переховував євреїв

Художник Василь Семенович Гладецький – жива історія містечка Корець XX століття. Адже народився він ще напередодні Першої світової війни – 3 січня 1914 року. Закінчив Почаївську школу іконопису. У роки фашистської окупації був бургомістром, згодом пішов на фронт і брав Берлін. Незважаючи на поважний вік, у пана Василя прекрасна пам’ять. Він безпомилково називає дати, цифри. У художника тверда рука і добрий зір, ще весною писав пейзажі. Василь Семенович все життя веде своєрідні бухгалтерські зошити, які називаються “книгами приходу”, перші записи датовані 1935 роком.

Надворі нас зустрів охайно одягнений чоловік: випрасувана сорочка, краватка. Запросив до хати, яка нагадує музей старовини та картинну галерею.
– Народився я в Корці, за річкою Корчик була батькова хата, – розпочав свої спогади художник. – Нас було три сини. Мій батько Семен Гладецький за Польщі кожухи шив. Сім’я була небідна, тато непогано заробляв і дбав про те, щоб діти здобули освіту. Я закінчив сім класів польської школи, потім гімназію в Дубні. Згодом вчився в Почаївській лаврі, там була школа іконопису. У мене є багато замальовок Почаєва з тих часів. У 1935 році мене призвали в польську армію, де відслужив три роки.
У 1938 році Василь Гладецький одружився. Весілля було якраз на свято Віри, Надії та Любові – 30 вересня. Спочатку молода сім’я наймала житло у євреїв (за словами старожилів, з 12 тисяч мешканців їх було приблизно 10 тисяч). Молодий художник на прожиття заробляв тим, що писав ікони.
– В Корці та навколишніх селах немає жодного православного храму, де б не було моїх робіт, – розповідає пан Василь. – У 1941 році розпочалася війна. Я колись читав у газетах, що тут були бої. Брехня. Німці прийшли сюди без жодного пострілу – 5 липня. Спокійно заїхали на мотоциклах. З монастиря їх вийшла зустрічати хлібом-сіллю ігуменя Магдалина разом з монахинями.
Спочатку окупанти нікого не зачіпали. Масові розстріли євреїв почалися 28 серпня 1941 року на православне свято Успіння Пресвятої Богородиці. Вбивали їх у селі Козак.
Бургомістром міста німці призначили Дмитра Ярошинського, а його секретарем – художника Гладецького:
– Я добре знав польську, ро-сійську і німецьку мови. Але Ярошинський недовго був у нас бургомістром. Його перевели в інше місто, і німці поставили Шандурка. Але новий міський голова ворогував з бульбівцями. Він здав кількох їхніх людей в гестапо. Бульбівці за це закатували його сім’ю і робили кілька замахів на нього. Неподалік від нас, метрів за триста, був маслозавод, де виробляли масло, казеїн, морозиво. Одного дня бургомістра запросили туди покуштувати якесь нове морозиво. Він і мене з собою кликав, але я відмовився, пішов із жінкою копати картоплю. Це було в жовтні. Біля маслозаводу якийсь шум зчинився. Бачимо, біжить Шандурко в своєму шкіряному пальті і за бік тримається, весь в крові. Мої сусіди поклали його на підводу і швиденько повезли в лікарню, але чоловік дорогою помер. Після вбивства Шандурка місто залишилося без бургомістра. Тоді викликав мене німецький комендант і каже: “Ти чоловік грамотний, був секретарем, всі справи знаєш, в німецької влади до тебе немає ніяких зауважень. Призначаємо тебе бургомістром Корця”.

Від розстрілу врятували монахині

За словами Василя Семеновича, від окупаційної влади приходили розпорядження, які треба було виконувати. Здавали продуктові поставки:
– Якось прийшла вказівка від німців здати всі дзвони. Вони порахували загальну кількість в усіх храмах: в монастирі, у Миколаївській церкві, в костелі. Гвалт! Що робити? Я пішов до настоятельки і запитав: “Може, у вас є якісь старі чи побиті дзвони?” Вони знайшли, і я їх здав. А справжні дзвони (і з костелу також) ми потай вночі зняли і заховали в підвалі.
Розповів бургомістр, як він в роки окупації переховував євреїв.
– Однієї зимової ночі прийшов до мене той єврей, у якого я жив на квартирі, коли одружився. Обігрів його, нагодував. А німці по місту облави робили. Від них втікали дві дівчинки років по шістнадцять. Заховав їх в льоху, який викопав у хліві. Жили там. Коли в Корці стало дуже небезпечно, перебралися в сусіднє село. З тих пір я їх не бачив, але вони, видно, розповіли іншим євреям.
Радянські війська зайняли Корець 13 січня 1944 року, якраз напередодні старого Нового року.
– Я побачив, як німці втікають з містечка, і заховався в монастирі на хорах. З ними я не збирався втікати. Тільки наші зайшли в місто, один “сексот” доніс: “А бургомістр Гладецький ховається в монастирі...” Мене відразу схопили і потягнули на площу. Але ж я людям нічого поганого не зробив, хоча з тієї гарячки могли й розстріляти. Як почули в монастирі, то на мій захист вийшли монахині з ігуменею, десь взялися знайомі євреї, які почали кричати: “Кого ви арештували? Він же нас рятував від німців!” Мені задали буквально кілька питань і відпустили.

З приходом радянської влади в іконописця з’явилося дуже багато роботи. Довелося лозунги і плакати малювати, а також портрети вождів: Сталіна, Берії, Молотова, Жукова.
– Тоді мода була така – над дорогами ставити портрети вождів на весь зріст, – згадує пан Василь. – А якось викликали мене в райком партії і дали завдання відреставрувати чотири бюсти: Сталіна, Кірова, Молотова і Хрущова. Німці, коли відступали, то побили їх. Привезли мені додому ті бюсти, і взявся я до роботи. Треба зробити до річниці жовтневої революції, до 7 листопада. Мене разів десять викликали у військкомат, хотіли на фронт забрати. Зробив ті бюсти, поставили їх на “октябрську”, а 8 листопада 1944 року мене забрали на фронт. Два місяці готували під Воронежем – 101-й стрілковий полк.
 Новобранці жили в жахливих умовах, казарми практично не опалювалися. Пригнали багато молдаван, а вони не звикли до таких холодів. Майже щоранку з казарми виносили 6-8 трупів – люди лягали спати і не прокидалися, від холоду замерзали.
– Щодня до нас приїжджали “купці” і набирали новобранців, – розповідає художник. – Дійшла нарешті й моя черга. Спочатку потрапив у Польщу, саме того дня, коли звільнили Варшаву.
У німецькому містечку Василя Гладецького контузило, і він потрапив у госпіталь.
– Якось до нас у госпіталь приїхав маршал Рокосовський, а начальник госпіталю добре знав, що я вмію готувати: копченю, торти пекти. І треба було пригостити обідом маршала. Я дав список продуктів, і мені все привезли. Приготував обід. Командуючому всі страви сподобалися, і він поцікавився: хто це все зробив. Тож мені вручили грамоту від маршала Рокосовського. Вона зараз у нашому музеї. У мене є ще один іменний подарунок – настінний годинник.
Василь Семенович показав документ “Справка видана красноармейцу Гладецкому В.С., что ему в качестве вещевого подарка вручены стенные часы”. Цей старовинний годинник вже 60 років без ремонту показує точний час.
Червоноармієць Василь Гладецький повернувся з фронту 16 вересня 1945 року.
– Мені одразу знайшлася робота, – каже ветеран. – В центрі міста, де зараз “білий дім”, тоді стояла велика синагога. Після війни в ній зробили кінотеатр. Там щовечора крутили трофейні німецькі фільми. Я працював директором кінотеатру та художником. Писав афіші. Та й райком партії завалив мене роботою, виготовляв всю наочну агітацію – комуністичні лозунги, плакати, а вечорами писав ікони. До мене дуже часто приходив в кіно директор цукрового заводу і запрошував до себе на роботу, просто проходу не давав. Я розрахувався з кінотеатру і пішов на завод 25 квітня 1946 року, – дивує, як Василь Семенович так прекрасно пам’ятає всі дати. – Працював аж до виходу на пенсію 33 роки і 9 місяців художником, завклубом, керівником художньої самодіяльності. У мене був великий хор.
Пан Василь дуже гарно співає і знає безліч українських народних пісень.
Мій співрозмовник показав цікаві зошити, які називаються “книгами приходу”. Він все життя записував виконану роботу і що за неї отримував. Є перші записи за 1935 рік. Дуже цікаво їх читати. Наприклад, “листопад, 1943 рік – ікона “Распятие” – один пуд муки, 15 яєць, 10 літрів молока”. За цими записами можна порахувати, скільки ікон та картин написав за своє життя корецький художник. А це, за словами Василя Семеновича, приблизно 10 тисяч.