Так любила доньку, що й у могилу забрала

На цвинтарі за Тетяною ніхто й не заплакав. Лише
тітка із сусіднього села, яка прийшла провести в останню путь свою
племінницю, скупо витирала сльозу і скрушно хитала головою, ніби
промовляючи: “Ну що ж ти із собою зробила? Жити б тобі та жити…” 
Труну опустили в яму неподалік Ганниної могили. Сільські жіночки
перешіптувались: “Дивись, і сорока днів дочка матір не пережила… 
Ганна так її, непутящу, любила, що й на той світ забрала…”

Ганна
приїхала в село з п’ятилітньою донькою у стару дідову хату із
сусіднього села. Чому розлучилася з чоловіком, ніхто з односельчан й не
допитувався, адже жінка трималася якось осторонь і була не з балакучих.
Зразу ж пішла працювати у колгоспну ланку. Та й вдома утримувала чимале
господарство: свині, корова, птиця. А потім ще й на коника розжилася.
– І нащо тобі, Ганно, стільки того хазяйства? – казали сусідки. – Живеш удвох з дочкою, скільки вам двом треба?
– Вона у мене добре вчиться, може, гроші потрібні будуть, як в інститут поступатиме. У мене ж тільки й надія на неї.
А
Тетяна й справді в навчанні випереджала багатьох своїх однокласників.
Та й одягалася вона не як бідна дитина. Мама їй купувала дорогі речі,
модненькі туфельки.
– Нехай. Я того не бачила, нехай хоч вона
натішиться, – казала Ганна жінкам з ланки. – А то і так дитя обділеним
росте, без батька.
Мала Тетянка весь час проводила за книжками. У
полі бачили тільки Ганну. Вона сама копала картоплю, орала, косила
сіно. І навіть рубала дрова. Чим більше було літ за плечима Ганни, тим
менше уваги вона приділяла собі. Могла до церкви прийти в гумових
чоботах, часто ходила по селі в старій брудній хустці. Зате її люба
Тетянка, як квітка, розцвітала. І як раділа Ганна, коли донька стала
студенткою аграрного вузу.
– Може, хоч вона не буде в гною
копирсатися, – казала. – Матиме конторську роботу. А то що я,
малограмотна, от і роблю, як каторжна, на землі.
Без чоловічих рук в
селі Ганні було сутужно. Щоб хату зремонтувати, сарайчика для худоби
звести, завжди когось наймала за гроші. Хоч дехто з охочих до випивки і
натякав на могорич, але вона була незворушною:
– Не хочу, щоб мене жінки кляли. У самої чоловік п’яницею був, через що й розлучилися, то й інших споювати не хочу.
Готувала
щонеділі Ганна для доньки-студентки великі торби, брала велосипед і
відвозила на зупинку до автобуса. Плакала за нею і все приказувала:
– І коли ти повернешся, бо й хата без тебе мені пусткою стала…
І якби ж то знала Ганна, що оте доччине повернення перетвориться для неї на каторгу, то, мабуть, і на поріг би не пустила.

Через
два роки Тетяна таки повернулася в село. Та не сама, а з молодим
чоловіком. Селом поповзли чутки, що дівчину відрахували з вузу через
розпусту.
– Нічого, мамо, не пропадемо, – казала Таня матері, яка
в кутику витирала сльози, – господарство є, пенсію маєш, та й на сезони
з Романом будемо їздити.
І справді, спочатку Тетяна зі своїм
чоловіком їздили на сезони. В Білорусь, потім до Росії, часом навіть в
Польщу на полуниці. Коли приїжджали додому, то грошей на розваги не
шкодували. Горілка-вино лилися ріками.
– Ви хоч би хату
підремонтували, – казала мати, дивлячись на втіхи доньки та її
співмешканця, – а то живемо у двох тісних кімнатках. Та й сараї вже
кілками підперті. Хіба ж у справжніх господарів таке обійстя має бути?
– Ще встигнемо, мамо, не переживай, – ледь ворушила губами захмеліла Таня.
Тільки-но
закінчувалися гроші, як діти старої Ганни знову вирушали на сезон.
Попрацюють десь три місяці, і знову повертаються до Ганни. А вона тим
часом без них оре-косить і жодного разу навіть словом не обмовила своїх
дітей, хоч і чула на їхню адресу колючі зауваження:
– То чому ж сама горбишся? Невже зять не допомагає? Мабуть, тільки біля миски гаразд.
– Ще наробляться. Хай на себе заробляють, – відводила погляд.
Зять
з часом на заробітки уже й не їздив, а тільки Тетяна. Коли вона
поверталася, то зароблені гроші знову йшли на випивку і цигарки. Дійшло
до того, що зранку, прокинувшись з важкою головою, Тетяна гукала до
матері зі своєї кімнати:
– Ма-мо, а піди-но нам кави купи. І морозива. І паста зубна закінчилася…
Ганна,
заправивши борщ, що варився у печі, мерщій взувала свої гумові чоботи і
шкандибала до магазину. До замовленого асортименту додавала від себе ще
й ковбасу (щоб догодити дочці).
– О, морозяне забула, і що то воно таке…
– Ви що, ніколи не пробували морозива? То купіть й собі, тітко, – здивовано кліпала очима молоденька продавець.
– Ой ні, хай Таньці, – брала Ганна похмільний “тормозок” і поверталася додому.
Та одного разу після гучного застілля не витримала і присоромила дочку:
– А вже, може, припиніть ті п’янки, бо й люди тицяють пальцями. За голову візьміться, дітки.
– То ти нас, стара шкапо, ще вчитимеш? – і пішли кулаки в хід.
Навіть Тетяна не спинила співмешканця. Якось байдуже подивилася на Ганну, яка схопилася за голову.

Тієї
ночі вона вдома не ночувала, бо в хаті донька із зятем влаштували ціле
застілля (прийшли такі ж випивохи, як і вони). Походила старенька попід
вікнами. Холодно, бо ж листопад надворі. Вмилася сльозами. Тихенько
зайшла в сіни. Знайшла драбину на горище, легенько, як кіт, добралася
до комина. Він був ще теплим. Підсунула якийсь ящик, знайшла старе
рядно – і так, притулившись до теплого муру, просиділа всю ніч. Зранку,
ні світ, ні зоря вже пішла до господарства: подоїла корову, нагодувала
свиней, птицю, вивела на пасовище коня. Зайшла до хати, бо треба було
знову варити їсти. В кухні стояв перегарний сморід. Донька, мабуть, ще
спала. Однак Ганна помітила чиєсь тіло під столом. “Ото напився, що й
скляк під столом”, – подумала і підійшла, щоб подивитися, хто ж то
такий. Доторкнулась до руки. Холодна. Хотіла повернути обличчя – не
змогла. Воно закоцюбло. По куртці здогадалася, що то Роман. Невже
помер? Розбудила Таню. Та тільки наблизилася до Романа, зразу ж
заридала.
…На похороні за Романом ридала одна Тетяна. Навіть Ганна
не зронила сльози, хоч щиро бажала доньці щастя. Мати  ще
надіялася, що її кровиночка одумається і знайде собі роботу, поновиться
у вузі, однак марними були її сподівання. Після похорону Тетяна пішла у
стравжнісінький запой: не просихала від горілки зо два тижні. Змарніла
від важкої роботи і морального виснаження мати чи не щодня приносила
своїй дитині (так вона називала Тетяну завжди) морозиво і каву. А
Танька все частіше чіплялася до Ганни: то те не так, то се… А якось так
розійшлася, що вдарила матір в обличчя. Кров цівкою потекла з носа.
Вже
потім Ганну часто бачили із синцями на обличчі. Та вона, відвертаючи
погляд, казала: “Впала”. А через півроку стара мати занедужала. У селі
перешіптувалися, що то Танька так її затовкла. Інші додавали: “То
материнське серце не може доччиних загулів пережити…” Навіть коли Ганна
вже не вставала, Танька клянчила на пляшку, бо на сезони вона тепер не
їздила, а на “точку” ходила щоденно. Мати, виймаючи тремтячими руками
з-під подушки гроші, казала:
– Не пий, краще морозяне собі купи…
–
Куплю-куплю, – бурмотіла Танька і мерщій бігла до Райки за чекушкою. А
часом вже й додому не поверталася, десь зустрівши таких затятих до
випивки, як сама.
Одного разу зранку вона підійшла до хати і
побачила на подвір’ї… хрест. Скільки не була вдома, не пам’ятає.
Сестра  прийшла відвідати Ганну і застала її мертвою. Худоба ревла
несамовито, в хаті не палено. На ліжку лежало закостеніле тіло Ганни.
Лише рука застигла, тягнучись за квартою води. Провести Ганну в останню
путь вийшло все село. Жіночки ридали і згадували, як тяжко вона
трудилася. Застиглими очима дивилася Танька на тіло в домовині, і ніхто
не знав, що коїться в її душі. Як почали закопувати яму, вона ледь не
зомліла і закричала:
– То я тебе згубила, я!..

На
третій день після похорону Танька продала корову. Кінь часто залишався
прив’язаним на одному місці по три дні. Люди казали: “Худобина терпить,
бо не говорить. А голу ж землю гризе”. Через тиждень прийшли покупці і
за Гордим (то ще Ганна так його назвала). Кабанчика Тетяна заколола. На
свіжину приходили всі сільські випивохи.
– Ой, не перезимує вона, –
казали люди. – Або замерзне десь у кучугурі, або красти почне. Ото біда
всім буде, як стане вештатися по подвір’ях і підбирати, де що погано
лежить.
Однак одного разу сусідка, стара баба Надя, побачила, що із
Тетяниного комина вже три дні не йде дим. Постукала в її шибку. Не чути
й не видно. Покликала сусідку, зламали двері. Танька лежала на ліжку
мертвою, вткнувшись обличчям в подушку. “Задихнулася”, – зойкнула баба
Надя і побігла скликати людей.
…Хоронило Таньку також все село. Ніхто й сльози не зронив, хоч в гробу лежало тіло молодої жінки.
–
Ото себе в гроб загнала, – перешіптувалися жіночки. – А дивись-но, і
сорок днів не пройшло, як Ганна померла. Мати дочку забрала. Чи нудно
їй там без неї, чи й на тому світі Ганні спокою не буде?
На
кладовищі роздали сусіди односельцям цукерки і печиво (як безкровну
жертву по померлій, бо навіть жалобного обіду не було кому зробити). На
сільському кладовищі з’явився ще один хрест. Поряд із матір’ю – доччина
могила.