Замінила інвалідам руки й ноги
Інвалід Надія НОВОСАД, якою опікується сусідка
На початку села Губин Локачинського району у старенькій, оббитій руберойдом хатині прижилася самотність і біда. Двоє неходячих людей залишились на одинці з хворобою, і якби не добре серце Катерини Гранат, можливо, й померли від голоду. Нікому не було діла до знедолених, а односельчани, зустрічаючи Катерину на вулиці, дивувались, як-то можна мити, пеленати калік. “Та, хай би мені платили тисячу гривень, я б в той сморід не йшла”, – заявила одна жінка.
– Не бояться люди Бога, а я боюся. Та я б ще трьох калік доглядала, щоб у нашому роду ніхто такої біди не знав, – каже Катерина Федорівна.
Вона пригадує, що колись Надія з Миколою ходили. Правда, у сьомому класі в Наді почали відмовляти ноги. Лікарі поставили діагноз – розсіяний склероз. Через кілька років вона перестала відчувати ступні. Тоді опустилась на коліна і стала пересуватись по підлозі, як немовля. Від постійного повзання шкіра загрубіла, а коліна пекли, то дівчина обмотала їх ганчірками. Микола працював у колгоспі трактористом. Мав більше двадцяти років, коли почав дошкуляти біль у суглобах. Медики лише безсило розвели руками і запропонували юнакові придбати інвалідний візок. Поки була мати, то доглядала дітей, а після її смерті вони залишились самі. Старший брат одружився і не навідувався до батьківської хати.
– Виповзе Надя на поріг, та й гукає мене. Вуха ж не буду закривати. Все кидаю й біжу до них, – каже Катерина. – Добре, коли Колік був на інвалідному візку, а останні роки взагалі з ліжка не вставав. Я й підняти його не могла, важкий був. Перекочу з боку на бік, щоб постіль змінити, й далі він, бідненький, лежить. Від пролежнів, чи не знаю від чого, почало тіло гнити. М’ясо відвалювалось, аж кості білі виднілися. Якось навідався брат, побачив, як вони мучаться, та й задумав віддати їх у притулок.
– Я вже у 80-х роках була там, – приєднується до розмови Надія Адамівна, яка, до речі, має добру пам’ять. – Одна старенька бабуся не встигла дійти до туалету, то санітарка її віником по голові била. А до мене ніхто не доходив. Всі їдять, а я сиджу, бо ж ложку в покручених руках не втримаю, чекаю, коли хтось змилостивиться та нагодує. Того ми не хотіли більш туди. А брат каже лікарям, щоб замотували нас в покривала й виносили – що там думати! Але ті побачили, що ми плачемо, і сказали: “Ще такого закону нема, щоб силоміць забирати”. А тут і Надя нагодилася.
– Я саме в селі була, і хтось сказав, що Новосадів забирати будуть, бігом кинулась до них, – продовжує сусідка. – Колік плаче і просить: “Надю, не віддавай нас”. Яке серце витримає дивитись на ці сльози? Я пригорнула їх і кажу: “Не бійтесь. Я буду доглядати вас”. Це ж живі люди. Хіба вони винні, що такі бідові? Правда, Колік недовго після цього мучився. На Великдень помер у мене на руках.
Залишилась Надія одна в чотирьох стінах. Іноді цілими днями сидить, схилившись на покручені руки, чекає коли забіжить сусідка. Вона – єдина підтримка та розрада. Грубку розпалить, їсти принесе. Поклеїла у кімнаті квітчасті шпалери, щоб веселіше було. Коли Надя отримує пенсію, а це лише 673 гривні, Катя бере гроші і купує продукти, підгузники. Кілька років тому її офіційно призначили опікуном. “Золота душа” – називає сусідку самотня бабуся-інвалід. Катерина Гранат навідріз відмовляється позувати для фото і, закриваючи обличчя руками, каже: “Навіщо про мене писати, дітки? Я нічого особливого не роблю. Ви краще про Надю розкажіть, як вона бідує. Може, хто прочитає і порадить приватний пансіонат, де їй буде добре.”
– Е, ні, я нікуди не піду, бо привикла, Катю, до тебе…– ворушить губами хвора.
У кожного з нас свій хрест. В одних він легший, в інших – невимовно важкий. Скільки ще нести його Надії Новосад, лише одному Богу відомо, але ця ноша була б у стократ важчою, якби своє плече не підставила милосердна Катя.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
| Comments: |
