«Не хочу бути Івановим!»
Уродженець села Кам’янка, що в Сколівському районі Львівської області, Іван Іванов приїхав на Прикарпаття разом з дружиною Ольгою у її рідне село Дубу у 1963 році. І тут мешкав аж до смерті. Що найцікавіше, до самої кончини Іван Юрійович цурався свого прізвища, яке називав “перекрученим”. Річ у тому, що до 20-річного віку він був Іванівим, а ось “Івановим” став, як кажуть, не з власної волі: “червонозоряні визволителі” бодай у фамільному імені прагнули перетворити юнака-українця на росіянина. Він ніколи з цим не міг змиритися, але був безсилий хоч що-небудь змінити. Так і відійшов у інший світ з “перекрученим прізвищем”…
«Отныне будешь Ивановым!»
10-річним Іванко став напівсиротою: батько трагічно загинув на залізничній колії, потрапивши під потяг. Окрім нього, на руках матері-вдови залишились старший брат Омелян та дві молодші сестри Марія і Ганна. Щоб вижити, Іванка вона віддала бездітній тітці. Всіляко бувало, по суті, як у приймаках: і з медом, і з полином…
У війну його могли забрати у Фатерлянд, але, очевидно, зважили на те, що був опікуном старенькій родичці, тому й обминула гірка недоля “остарбайтерів”, вивезених у рейх на примусові роботи. У ті буремні роки, як і тисячі інших юних українців-патріотів, Іван Іванів долучився до національно-визвольної боротьби за незалежність України. Щоправда, в регулярній УПА не воював, а був зв’язковим ОУН. Але й цього виявилося достатньо, аби совіти його заарештували і засудили на 15 років позбавлення волі. А перед судом “трійки” комусь зі слідчих-енкаведистів спало на думку “перекрутити” його прізвище: в документах записали не Іванів, а Іванов. Спробував заперечити, але у відповідь почув категоричне: “Отныне и до последнего вздоха ты будешь носить исконно русскую фамилию Иванов!”
Івана відправили у Норильськ, а матір, брата і сестер (через його провину) – у Красноярський край. Каторгу відбував у вугільній шахті. Після того, як вмер сатрап Сталін, вийшов на волю. Подався у Красноярськ до рідні. Там і зустрів ту, з якою прожив у парі 48 років…
Свою «половинку» знайшов аж у Красноярську
Сім’ю дубівчанина М.Кузана також спіткало примусове виселення до холодного і голодного Сибіру. Кару “приписали” за те, що хтось із далеких родичів був у партизанці. І він, і дружина, і донька тяжко гарували на лісоповалі. Там 19-річна Оля вперше й побачила Івана Іванова. Покохали одне одного, а невдовзі й побралися. Перед тим, як зареєструвати шлюб, Іван звернувся у місцевий паспортний стіл із заявою змінити своє прізвище. Йому відповіли однозначно: “Если ты хочешь, чтобы тобой занялись эсбисты, то мы тебе в этом деле с радостью поможем…” Мовляв, не шукай собі, чоловіче, зайвих пригод, бо можеш знову потрапити за колючий дріт…
Згодом молоде подружжя Іванових та Кузани-батьки повернулися на Рожнятівщину. На щастя, хату не розібрали, як це здебільшого траплялося, на будматеріали для “добровільної” (читай – примусової) колективізації. Старий Кузан добивався реабілітації, і таки свого домігся. Ще й сплатили 450 рублів за “втрачене майно”, а найголовніше – повернули оселю-житло!
У шістдесяті роки минулого століття Іван Юрійович також пробував виправити прізвище, але в паспортному столі райвідділу міліції йому, між іншим, вже українською мовою, делікатно пояснили-натякнули: “Ти повинен гордитися найпоширенішим не лише у братній Росії, але й у всьому Радянському Союзі прізвищем. В іншому випадку тебе, м’яко кажучи, можуть не так зрозуміти…”
Помилку можна виправити на пам’ятнику
“…Чули, Кузанова Ольга привезла собі із Сибіру якогось москаля Іванова?” – розлетівся поголос селом. Дійсно, як нині згадує Ольга Михайлівна, багато хто в Дубі у ті часи вважав, що в неї й справді чоловік – росіянин, бо ж прізвище “исконно русское”... “Два сини мої також Іванови, – продовжує співрозмовниця. – До речі, вони мають сім’ї, обоє, як не дивно, мешкають у Росії. Щоправда, молодший, Богдан, трудиться у Тюмені нафтовиком за так званим вахтовим методом, а от Юрко надовго осів у тому ж Сибіру й лише зрідка навідується додому. Можливо, дітям “носити” на чужині таке прізвише й вигідно, а ось мій Іван завжди з гіркотою й болем казав: “Не хочу бути Івановим!” Навіть перед смертю після кількох років недуги, пов’язаної з втратою пам’яті, він це щоразу повторював…”
…Інколи помилку, допущену за життя, виправляють після того, як людина вже відійшла у потойбіччя. У вищевикладеній життєвій історії доцільним виправленням може бути хіба що напис прізвища на надмогильному пам’ятнику. Аби дехто з необізнаних не подумав, що в українській землі спочиває чужинець з «найпоширенішим» прізвищем...
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
