А я зі щастям розминулася…
Продовження. Поч. у №№12 –15
Я оселилася у гуртожитку і майже відразу познайомилася там із хлопцем. Сашко теж сидів як «політичний», а родом був із сусідньої Рівненської області. Тоді багато молодих парувалося, бо ж переростками через ту каторгу були. Тільки ніякого розпису на поселенні не було – робили вечірку і оголошували, що відтепер ми житимемо як чоловік і дружина. «Одруженим» давали окрему кімнату. Виділили й нам. Сашко працював на будівництві, я теж. Але за якийсь час зрозуміла, що вагітна, і чоловік попросив мене звільнитися з роботи. Мовляв, він буде заробляти за двох, а я маю глядіти себе і майбутню дитину. Переживав, щоб я важкого не піднімала, не перетруджувалася. Та що там казати, чоловік він був толковий, мав золотий характер. Хоч і набідувався в дитинстві. Ой-йой, як набідувався! Мати у нього померла, коли він малим був, а ще перед ним діток було до десяти. Батько оженився знову, і стала та жінка для них лютою мачухою. Знущалася над дітьми, а мого Сашка взагалі не годувала, щоб скоріше вмер. Старші брати-сестри рятували. Може, того він такий добрий виріс, навіть словом мене ніколи не зобідив. Я собі не раз тако думала, дивлячись, як Сашко спить, що то мені Бог це щастя послав за всі ті муки, які колись перенесла…
Отак ми жили любонько вдвох, дитинку чекали. Якось вийшла я у магазин в селищі і зустріла начальника спецчастини. Він гукнув і каже, що на мене прийшли документи з Москви – я повністю вільна. Можу їхати додому, треба лише по паспорт прийти! Я на той папірець, де було написано, що «Гапонюк Прасковия отбыла добросовестно срок наказания и следует до станции «Любомль-Ковель», не могла намилуватися! Бігла до Сашка, не чуючи під собою ніг. Він мене аж закружляв од тієї радості. Стали думати-гадати, що то нам робити. Я стояла на тому, що треба дочекатися звільнення Сашка і тоді удвох собі їхати на Батьківщину, а він – щоб провідала батьків сама, бо не відомо коли його відпустять.
Пам’ятаю, привіз мене Сашко на вокзал, прощаємося на місяць, а мені здається – на все життя! Плачу-заливаюся слізьми, душу недобре передчуття ятрить. А коханий дивується: «Чого ж, Фросю, плачеш? Ти ж через місяць приїдеш…»
…І чому я не скочила з того поїзда?
***
Коли вляглися перші пристрасті від радісної зустрічі з батьками, я сказала, що приїхала лише на місяць і мушу повертатися, бо маю вже чоловіка. Мати як почула, то враз заголосила: «Куди? До каторжанина будеш вертатися? Не пущу!» Стала присоромлювати і сварити, чорні дні мені робила. Далі приходили сусіди, родичі, і все закінчувалося сльозами матері та осудливими поглядами людей. Вона плакала і побивалася перед ними, що оце таку прийомну дочку виростили на свою голову, що годували мене, останнє віддавали, а вона, мовляв, невдячна, не хоче батькам на старості і склянки води подати. Кидає їх напризволяще заради якогось каторжанина!
І таки доконав мене материн плач. Здалася. Пошкодувала батьків – і залишилася. Досі не можу собі цього подарувати, але вороття вже нема. Написала листа своєму милому Сашкові, рясно окропивши його сльозами: «Я не приїду, прости. Не можу покинути батьків. Якщо тобі дадуть «вольну» – приїжджай сюди, у Галину Волю. Або шукай собі іншу пару. Прощавай».
Один Бог знає, як я його чекала! Чекала і мріяла, що ось-ось він напише листа або таки сам приїде. Але минув місяць, потім ще один і ще – від Сашка ні слуху, ні духу… Під серцем уже стала ворушитися його дитина. Заворушилися й батьки. Мені вже 30 років, я вагітна, і гріх треба будь-що покривати. Десь взявся Демко, ще не жонатий чоловік, який став обходжувати моїх батьків, а вони вже – мене пиляти і гризти.
– Виходь за нього заміж, не думай. Який хлопець тебе у стільки літ з пузом візьме? – втовкмачувала мати і знову починала плакати та згадувати, як вони мене, бідну і нещасну, відгодовували малою…
Я опустила руки і пішла виконувати волю батьків... Шлюб зареєстрували, і Демко переїхав до нас. Наскільки він був милий і усміхнений до женячки, настільки став злим і жорстоким після. Ніби стягнув із себе маску і відкрив справжню свою натуру. Пізніше виявилося: щоб одружитися зі мною, вагітною від іншого чоловіка, він покинув дівчину, яка була вагітна від нього! Він був дуже бідовий, то, може, тому і хитрував – хотів нарешті пожити при багатстві, яке мали мої батьки? Не знаю, але набідувалася я з ним так, що й ворогу такої долі не побажаю…
Демко різко зненавидів первістка, якого я ще не народила, і люто бив мене чоботами в живіт – «абись байстрюк здох». Але Володя народився – викапаний Сашко: такий же чуйний і розумний, ба, талановитий. Змалечку складав такі вірші, що у нас в селі лише охали та ахали.
Мирослава КОСЬМІНА
(Далі буде)
| Comments: |
