А я зі щастям розминулася…
Продовження. Поч. у №№12 –14
Бульбаші з лісу прийшли. Я то декого з них навіть знала, і тільки потім здогадалася, що й до чого, але… Ото увечері в хату зайшли, зброю наставили. Наказали мені кілька тризубів вишити. Батько як почув, почав проситися:
– Хлопці, та пошкодуйте! Вона ж тільки з одних наймів повернулася, а ви її в іншу біду пхаєте!
– Помовчте, батьку! – перебив його один з них. – У вас онде в дворі верби високі та гілляки на них грубі… Або нехай підкорюється нам, або файно теліпатися буде…
Мусила бігом сідати за вишивку. І то все ночами, бо вдень можуть побачити. У призначений час хлопці повернулися і забрали роботу. Не встигли ми з батьком полегшено зітхнути, як уже за кілька днів до нас навідалися кадебісти з обшуком. Але по тому, як вони поводилися, я одразу зрозуміла – уже знали, по що прийшли і де шукати. Витягнули з-під стріхи той мій вишитий тризуб, потицяли ним в очі і в тюрму у той же день запроторили.
***
Викликали мене на допит кожен день. Слідчий, непоганий дядько з добрими очима (мені пощастило, бо інші дівчата розказували про таких катюг – що не приведи, Господи!), задавав одне і теж питання:
– Ну, що, надумала зізнаватися?
– У чому ж я маю зізнаватися, товаришу слідчий? – казала йому. – Я ніде не була, весь час вдома сиділа, відколи з Германії прийшла.
Одного разу у кімнату зайшов якийсь чоловік. Грізно глипнув на мене з-під кошлатих брів, нахмурився:
– Що, не зізнається?
– Ай, бо вона й справді нічого не знає, – втомлено відмахнувся мій слідчий.
– Ну-ну, панькаєшся з нею, от і мовчить. Потрапила б в мої руки – у всіх гріхах би одразу зізналася…
Врешті-решт я не витримала. А ще дуже хотілося дізнатися про тих односельчан, які написали на мене донос. Я пообіцяла слідчому, що підпишу зізнання у тому, що вишивала тризуб, аби лиш він дав подивитися, кому я у селі стала заважати.
Людей, які так легко і просто оббрехали мене, було троє. Серед них і моя суперниця. Я їх не буду називати, деякі з них ще живуть. Та й уже стільки років минуло – навіщо ворушити старе? Скажу тільки, що нікому з тих, хто відправив мене на десять років до Сибіру, щастя це не принесло. Нехай їх Господь прощає…
А батькам я змогла послати вісточку лише після того, як опинилася у Красноярському краї. У листі я зашифровано написала: «До мене приходили гості (назвала їхні імена). Вони принесли мені гостинців – десять яблук…»
***
Через сім років, відколи я потрапила на каторгу, начальниця повідомила радісну новину – одній з нашого бараку вирішили подарувати звільнення. Тобто можливість оселитися по інший бік колючого дроту (але у межах області), влаштуватися на роботу! На це претендувало двоє: я і ще одна засуджена грузинка. Щоб усе було чесно, вирішили покластися на удачу: у шапку кинули папірці і стали тягнути. Мені пощастило – я витягнула «волю». Боже, що тут зробилося: грузинка почала істерично верещати, проклинати мене і весь мій рід, заледве головою об стіну не битися. Мовляв, чому їй не везе? І хіба потрібна мені, бездітній, воля, якщо на неї там, на батьківщині, чекає сім’я: чоловік і дитина?
А я така… м’якосерда. Я не можу дивитися на чиїсь сльози, тим більше, істерики. Враз стала почуватися винною. Кинулася заспокоювати бідолашну грузинку і пхати їй той щасливий папірець у руки.
– Їдь, – кажу, – їдь уже ти. Воля тобі потрібніша.
Як уже вона мене обіймала, як уже дякувала! Обіцяла передачі щомісяця приносити, підтримувати всіляко, допомагати. І що? А хоч би один раз від неї звістку отримала. Вилетіла за ворота – і тільки її й бачили. Ой, і сварили ж мене за цей «подвиг» подруги. Недолюблювали у таборі вони ту грузинку. Всіляко про неї шепотілися. І хоч начальниця казала, що скоро й на мене прийде звільнення, довелося мені його чекати ще два роки! Дівчата мене поїдом їли: «Віддала свою волю, тепер катай вагонки». І катала. А що мусила робити? А скільки я тієї цегли та каменюк переносила! І в шахті працювала, і в кар’єрі. Взимку під конвоєм за тими важелезними дровами їздила, живота на них рвала…
Через дев’ять років нарешті мені дали дозвіл на поселення. Хочеш, іди наймай кімнату у якоїсь місцевої жительки за сто рублів, хочеш – працюй на шахті, гіпсовому заводі, будівництві і поселяйся у гуртожитку. Ніби стаєш вільною, але все одно з обмеженнями: додому, бодай на кілька днів рідних провідати, було суворо заборонено їхати.
(Далі буде)
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
