Сорок років тому Єва Панасюк, яка не мала дітей, в один день стала матір’ю дев’ятьом сиротам. Їхній батько Сава Ващук, який раніше не знався з цією жінкою, привів її до своєї хати і сказав: «То ваша нова мати». На чужу тітку – хто із здивуванням, хто з надією, хто з пересторогою – дивилися очі Наді, Петра, Каті, Толі, Зої, Васі, Марусі, Івана, Свєти.
– По-всякому було… Прийшла до них вже старою, почті п’ятдесят мала… – то тепер з усмішкою згадує ті часи 87-річна Єва Филимонівна із села Гірники Ратнівського району. А тоді враз на її плечі впав важкий тягар. Довелося жінці, яка не знала сімейних клопотів, ставити на ноги одразу дев’ятьох дітей. Менші тоді навіть в школу не ходили.
Їхня мама, народивши десятого хлопчика, слабувала. Чим хворіла, не знають. Коли відчула, що смерть не забариться, написала листа рідному братові у Тюмень: просила приїхати і забрати однорічного Сашу. Брат, який не мав своїх дітей, застав її ще живою. А наступного дня, коли він зібрався у далеку дорогу додому, сестра померла. Після похорону брат з дружиною всиновили Сашка і забрали в Тюмень, де він і живе. Там його виходили, бо хлопчик з народження був кволим.
Люди святкували Різдво, а Сава, біля якого тулилася малеча, виносив з хати труну молодої дружини. Неймовірно важко було чоловікові лишитися з купою дітвори. Допомагали сусіди, односельчани – хто нагляне, хто нагодує. А через рік кума звела чоловіка зі своєю родичкою Євою Панасюк із сусіднього Сільця. Немолода вже жінка жила із сестрою у батьківській хаті.
– Батько раніше і не знався з нею, – пристає до розмови син Толя, який живе по сусідству. – Хрещена, яка багатьох нас хрестила, вговорила – от і вся любов.
– Родичка привела, ми з єю дружили. Я тоді не понімала, як то на дев’ять дітей йти, – зізнається бабця Єва. – Вони добре мене прийняли, старші помагали, менших на руках носила.
І почалося сімейне життя – клопоти за клопотами. Їсти цілі баняки наварити, випрати штанці-сорочки – мотузок надворі бракувало, в ліс по гриби та ягоди разом з дітьми спозаранку йти, ще й в колгосп на ланку бігти. І жодного разу, каже бабця, не було думки все покинути і забратися додому.
– Дітей виростили, кожному весілля відгуляли, проводи хлопцям в армію зробили. Ще року нема, як Сава вмер.
– Живете й далі у цій хаті?
– Аякже! Ми її не гонимо. А за що? – дивується Толя. – Баба більшу половину життя тут прожила. Буває, і посварить нас, як що не так.
Коли жінка прийшла до них, Толя ходив у сьомий клас. Каже, що менші брати та сестри називали її мамою. До батьківської хати тепер навідуються рідко, бо вилетіли з родинного гнізда хто куди: в Луцьк, Хмельницький, у сусідні села. Щоправда, обов’язково приїздять на Провідну неділю пом’янути покійну родину, іноді буває й брат з далекої Тюмені.
Односельчани розповідають, що діти дуже побивалися за батьком. «Аби ще всі так доглядали до смерті своїх рідних. Спозаранку у Савиній хаті вже світилося, – кажуть люди. – І сини, і дочки приходили до нього, їсти наварять, приберуть». Тепер до бабці Єви найчастіше навідується невістка Таня – гостинця якого принесе. Журиться, що якби не своя лежача мати, то забрала б стареньку до себе.
– Всі діти хороші виросли. Нема коли мене глядіти, – жартує Єва Филимонівна. – Тре вже вмирати…
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Comments: |