Били, ламали руки, але не змусили 16-літню дівчину стати зрадницею

Жителька Луцька Віра Шевчук часто заходить у нашу редакцію, щоб взяти журнал «Люди і долі». А одного разу, розговорившись, повідала і про свою непросту долю. Виявляється, ще дитиною, у 15 років, вона очолювала юнацьку мережу української повстанської армії.

«Смотри, какая соплячка, сколько получила – и не заплачет»

Віра Павлівна народилася у селі Крупа Луцького району. Дівчина виховувалася у патріотичній сім’ї, де словосполучення «вільна Україна» вимовляли з особливим трепетом. Тому й не дивно, що у їхній хаті діяв молодіжний осередок української повстанської армії.

– Після війни сходилися мої однолітки, 15-16-річні хлопці та дівчата. Трохи більше десяти нас було, – пригадує Віра Павлівна, – говорили про незалежність. Як їхати з Рованців на Гнідаву, була криївка. Передавали туди листівки і від них брали, щоб іншим людям віддати. У селі П’яння, нині Радянське Млинівського району Рівненської області, зі всієї України збиралися люди. Там велику криївку облаштували. Мали свого чотового, поранених лікували. Нас просили нарвати білих листочків – якогось дуже помічного зілля, яке до ран прикладали. Я з дівчатами мішок назбирала, а мій тато завіз.

Жінка з особливою теплотою говорить про батька, який підтримував їхній рух. Ніколи не обмовився, щоб діти не лізли в політику. Коли у хаті збиралися підлітки, він виходив надвір і чатував, щоб, бува, донощики не підслухали. Та від долі не втечеш. Хоч і оберігалися юні патріоти, а таки потрапили до їхніх лав підлі лакузи. Один односельчанин якимось дивом повернувся із Сибіру, куди вислали всю його сім’ю. Вже пізніше підлітки зрозуміли, що його спеціально відпустили – завербували, щоб своїх кадебістам здавав. Він постійно підмовляв гімн співати. Інший – переселенець зі Східної України, теж доносив. Його згодом вбили невідомі поблизу чеської колонії. Та їх повідомлення вирішили подальшу долю Віри. Дівчина працювала бібліотекарем у Теремно, і прийшла у сільську раду, щоб отримати книжки. Тут уже чекав представник КДБ.

– Головою сільської ради був мій дядько, – продовжує пенсіонерка. – Подивився і зітхнув: «Ой, дитино, скільки міг, стільки рятував, а далі не можу». Я й не зрозуміла, про що він, аж коли побачила, що повертаємо не на звичну дорогу, закралася підозра. Запхав мене кадебіст у металеву будку, де можна лише стояти, а сісти не було як. Гаркнув: «Здесь будешь сидеть, пока рак не свиснет». Боже, Боже, а за що? Він єхидно всміхнувся: «Что заработала, то имеешь». На третій день викликали тата. Його посадили у таку ж будку. Скільки я мук перетерпіла! Допитував слідчий Вишняков – його вже немає, здох. Все мучив, щоб назвала імена своїх побратимів, розповіла, яку роботу проводили. Руку у двері як затискав, аж розтрощилася кістка. Шрам від ударів і досі лишився. Після допиту давали копня, і я летіла зі сходів у камеру. З поламаною рукою мене й судили у 1948-му. Нічого так і не дізналися кровопивці. Записали на чотири роки старшою, бо я ж була малолітня – великий строк не могли дати. Мала тоді 16 літ. Суд виніс вирок: 25 років таборів суворого режиму. Почувши це, хтось з конвою сказав: «Ты смотри, какая соплячка, сколько получила – и не заплачет». Тата посадили на десять років.

По ув’язнених їздили танки

– Повезли нас у Казахстан. Повантажили у товарні вагони, де перед тим вугілля транспортували. Вийшли всі чорні, як ніч. У Казахстані саме сніг був. Пообтирали ним трохи обличчя, тоді й побачили, що я дівчина, а не бабця. Всі жінки, що були у таборі, мене шкодували, руку рятували. Вона зрослася, а шрам залишився на все життя, – показує слід тортур. – Я опинилася у таборі особливого режиму в місті Кінгір. Навколо одні колючки росли. Дивувалися, як у юртах жили казахи. Ми зводили багатоповерхові будинки. І цеглу клали, і штукатурили. Намучишся за день, голодний, а їсти нема що. На день давали триста грамів хліба і баланду з риб’ячих голів. Й досі пам’ятаю, як вибирали білі очі з юшки. У бараці клопи кусали, спокою не було. Щоб заснути, брали відро води, поливали цемент у коридорчику і лягали на те мокре. Бідували чорно. Була учасницею Кінгірського повстання. Ті жахіття перед очима й досі. Танками по людях їздили, гранати кидали. Скільки сотень загинуло, ніхто точно не порахує. Гори трупів загортали землею. Згодом перевели мене у містечко Балхаш. Лише раз у рік можна було написати лист. Дехто примудрявся передавати через вільнонайманих у місто. Я була бригадиром, керувала 25-ма жінками, всі із Західної України. Вісім років відсиділа, і помер Сталін. Конвоїри кричали: «Не молчать. Плакать, плакать». А мені на думку прийшов віршик: «Морда Сталіна між нами, морда Сталіна між нас», – і посміхнулася. Конвоїр це помітив: «416-й до вишки». Наказав роззутися і дві години босою стояти на снігу. Якась жінка з Львівщини кинула рукавиці, то я на них п’яти гріла. Доклав начальству, і з барака мене відправили в бур (так ми називали карцер). Давали склянку води і сто грамів хліба на день. Мала бути там десять діб. Подруга Ліда з Боголюбів тихцем прибігала і крізь решітку кидала шматочок хліба. На четвертий день викликав начальник. Його дружина пошкодувала мене, дала хліб з маргарином. Розпитували, чого сміялася зі смерті Сталіна, а потім відпустили. Незабаром нас звільнили. Мене чекала воля.

Жінку із заслання зустріла на Закарпатті

Батько прийшов додому на п’ять днів раніше від Віри. Радо зустрів доньку у порожній хаті. Не було ні стола, ні ложки: все позабирала радянська влада. Лише піч зосталася. На ній і тулилися всі. Нелегко було дівчині й на жаданій волі. На роботу засуджену ніхто не брав. Тільки побачать документи, одразу: «Нам таких не треба». Якось через знайомого єврея батько таки влаштував Віру на будівництво облвиконкому (нині Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки). Там познайомилася з чоловіком. Він ліпив колони. Створили сім’ю, народилися дітки. Здавалося б, життя налагоджується. Та доля ще не раз влаштовувала випробування Вірі Павлівні. Пережила смерть сина, вісім років доглядала лежачого чоловіка. Нині єдиною втіхою є другий син, який з сім’єю мешкає у Києві. Саме гостюючи у сватів у місті Виноградів Закарпатської області, жінка зустрілася з минулим.

– Я ходила на меморіал віддати шану загиблим, – розповідає 83-річна бабуся Віра. – Навпроти сперлася на ворота незнайомка. Підійшла до неї, розговорилися. Я розповіла, що приїхала з Волині у гості. А вона тоді й каже: «Скажу тобі по секрету: колись я була у таборі в Казахстані. Там була така маленька дівчинка Вєра з Волині, мала зламану руку. Ми так її рятували, шкодували. От якби дізнатися, де вона?» У мене аж мурашки по спині побігли. Піднімаю рукав і показую шрам. Вона як стане кричати: «То ти Вірочка! Ой, доле-доле…» Довго з нею згадували той страшний час. Дякували Богу, що діждалися незалежної України.

Незважаючи на поважний вік, бабуся має світлу пам’ять, не піддається хворобам, є активною громадською діячкою. Належить до Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю імені полковника Клима Савура, постійно бере участь в урочистостях, присвячених пам’ятним датам в житті нашого народу. І сподівається, що українці таки дочекаються добра та правди на своїй землі.

Руслана ТАТАРИН,

м. Луцьк

Фото автора

 

 

• Нравится
•