Як Щедрогірські праведники рятували на поліссі євреїв

Громадянка України Тетяна Бляшик із села Щедрогір Ратнівського району та громадянка Ізраїлю Наталія Рішті з містечка Рішон-Леціон ніколи одна одну не бачили. Та вже давно листуються, перейнявши, так би мовити, батьківську традицію. А поєднала цих жінок не тільки спільна батьківщина – Волинське Полісся, а й трагічні події Другої світової, що тісно переплели долі їхніх родин.

На початку дев’яностих Тетяну Микитівну викликали в райком. Вона якраз до весілля готувалася – доньку заміж віддавала. «З якого дива? – тривожно думала. – Може, через те листування?» За радянської влади підтримувати зв’язки із закордоном простому громадянину прирівнювалося ледве не до зради. Але ж тоді Горбачов відкрив залізну завісу, і радянський люд міг відкрито, не боячись переслідувань, контактувати із «загниваючим капіталізмом». І все ж таки жінка вгадала: викликали якраз через ізраїльських знайомих.

– Хто і чому вам надіслав з Ізраїлю посилку? – суворо запитали в райкомі. Мусила розповісти і про Наталію, і про всю її єврейську родину, яку під час війни врятували Тетянині батьки.

…Перед війною в Щедрогорі мешкало з десяток єврейських сімей. Займалися переважно торгівлею. Тримали крамнички в селі і брати Меїр та Аврам Вайнери, майбутні батько та вітчим Наталії. Поліщуки до сільських юдеїв ставилися миролюбно, з деякими навіть приятелювали.

Взимку сорок другого під час чергової німецької облави, коли євреї тікали до лісу, поранили в руку Рухлю Вайнер, убили її брата. Кілька днів Меїр з пораненою дружиною, двома малими дітьми (Наталії тоді ще не було на світі) та двоюрідною сестрою Рухлі скитались у нетрях. Одного разу батьки пішли в село добути трохи їжі, покинувши дітей із сестрою в лісовому курені. Повернувшись з жебрів, оніміли від жаху: їхні діти та сестра були по-звірячому вбиті.

Щодалі, тим важче було жити втікачам у лісі. Шукаючи, де сховатися від холоду, примандрували вночі на хутір Микити Дуди. Тихенько пробралися у хлів, вилізли на горище, зарились у сіно й поснули до ранку. Там їх наступного дня і помітив старший Микитин син, що прийшов давати корові їсти. Несподівано для Вайнерів у сіні з ними знайшовся ще один єврей-утікач, що заховався там, коли вони поснули. Уздрівши у хліві чужих людей, хлопчик злякався, але ті його заспокоїли, назвавши свої імена й попросили не казати про них батькам: мовляв, побудуть на сіновалі до вечора й підуть далі. Та малий батькові таки розповів, бо той дуже суворо виховував своїх дітей і найбільшою провиною вважав обман. Тож незабаром непрохані гості почули тяжкі кроки господаря, що наближався до хліва. Микита виліз драбиною на горище.

– Навіщо вчите дитину обманювати? – докірливо мовив переляканим утікачам. І не дочекавшись відповіді, зліз донизу й вийшов з хліва. Але Микита не видав. Навпаки, наказав Одарці, своїй дружині, зварити картоплі, спарити молока й сам заніс їжу на сіновал.

– Спожийте на здоров’я та моліться, щоб і ви, і я змогли перенести випробування, яке послав нам Господь! – сказав, поставивши миски перед євреями.

До самого літа сорок третього вони пробули в Дуди на хуторі. А коли прочули, що поблизу з’явилися червоні партизани, усі троє подалися до них. У партизанському загоні в лісах під Рафалівкою і народилася 1944 року Наталія. Її батька, Меїра, з партизанів мобілізували в Червону армію, і в одному з боїв його скосила ворожа куля. Після війни Рухля вийшла заміж за свого дівера Аврума, дружина якого також загинула.

Новостворена за єврейським законом сім’я, коли старший брат мусив подбати про вдову молодшого, оселилась у Луцьку. Там в Наталії народилися ще брат і сестра. А свій дім у Щедрогорі подарували Дудам, бо їхній хутір згорів, як проходив фронт. Вайнери часто гостювали в них, доки 1957 року не виїхали до Польщі, а потім – до Ізраїлю. Тож єдиним способом зв’язку стали листи…

– Батько мій, – пригадує Тетяна Микитівна, – дуже хотів поїхати до Вайнерів у гості. Навіть було якось попросив одного із синів, що працював дільничним інспектором міліції, щоб допоміг візу для нього виробити. Брат почав клопотатися, але його викликали куди слід і попередили: якщо батько поїде в Ізраїль, то ти покладеш партквиток на стіл. У вісімдесятих роках це було. Довелося батькові забути про поїздку.

– А посилку вам тоді віддали?

– Віддали, – гірко усміхнулася жінка. – Але відкриту, а замість весільних подарунків від Наталії у ящик понапихали якогось лахміття…

Позаторік держава Ізраїль гідно відзначила мужній вчинок простої поліської родини, посмертно визнавши Микиту й Дарію Дудів Праведниками народів світу. Отримувати іменну медаль, почесний сертифікат і право додати їхні імена до написаних у Єрусалимі на Стіні Честі запросили у ізраїльське представництво до Львова усіх їхніх дітей, що зосталися в живих, у тому числі й Тетяну Микитівну. Медаль же ця нині в Білорусі, у старшої її сестри. У неї зберігається по праву, адже вона не лише пам’ятає врятованих, а й сама не раз їм носила їжу в криївку.

Василь БІДУН,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•