«У той час, як вмирали сотні людей, нас послали відкопувати копійки»
Розповів свідок страшної Куренівської трагедії у Києві
13 березня 1961 року в історії Києва – чорний день календаря. 53 роки тому в одному з районів столиці сталася неймовірна катастрофа, яка увійшла в пам’ять як Куренівська трагедія. Того ранку крізь прорвану дамбу з Бабиного Яру частину Києва раптово накрило потужним грязьово-кам’яним потоком. Цунамі (висота валу сягала 14 метрів!) мокрого грунту – так званої пульпи – зі швидкістю п’ять метрів за секунду змело на своєму шляху все: автобуси, будинки, людей. Поступово розріджена маса ставала твердою, як камінь, намертво «забетонувавши» у собі численних жертв.
Перший крок до біди було зроблено у 1950 році, коли виконком Київської міської ради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою і у вигляді пульпи по трубах відводилися у Яр. За десять років шар намиву вже сягав 30 метрів, а стримувала його навіть не бетонна дамба – земляна! Канава Бабиного Яру перебувала в аварійному стані, щодо води, яка стала просочуватися крізь дамбу, неодноразово скаржилися місцеві жителі найближчого промислового району – Куренівки. Керівництво відмахувалося. Лише прислали пожежних відкачувати воду, яка напередодні трагедії почала добряче підтоплювати навколишню територію.
Ранок понеділка. Лавина мокрого ґрунту сіро-коричневого кольору шириною у 20 метрів та висотою у 14 з прорваної дамби раптово накрила Куренівку. Хтось помер у телефонній будці, затиснувши у руці слухавку, дехто за сніданком у себе вдома або у транспорті, дорогою на навчання чи роботу. «Київенерго» не встигло відімкнути електроенергію, а пульпа зносила та ламала на своєму шляху електричні стовпи, як сірники. Оголені дроти падали на автобуси, зрання набиті людьми, приватні будинки, вулиці. Тож тих, хто ще мав сили боротися у болоті, вбивало струмом. Чотириповерхові будинки розсипалися на очах, пожежні та трамвайний парк разом з технікою і всіма працівниками в один момент опинилися під триметровим шаром селевого потоку.
Валентин Черниш із села Боремель Демидівського району у ті часи служив в армії. Сигнал тривоги застав солдатів на уроці політінформації, і за кілька хвилин вони вже сиділи у вертольотах, готові до вильоту.
– Я народився і виріс у Києві, тож знав усі його закапелки. Але коли ми почали кружляти над Куренівкою, вулицею Фрунзе, шукаючи місце для висадки – я не впізнавав район! – згадує Валентин Михайлович. – Це було страхіття: стадіон залитий болотом, немає жодного дерева чи бодай якогось стовпа, горять автобуси, від приватного сектору одні дахи де-не-де видніються. Висадили нас поряд з лікарнею, точніше, тим, що від неї залишилося. Добре, що хоч хтось здогадався захопити фанерні листи. Ми їх використовували як лижі, щоб не вгрузати у ту багнюку. Тільки почав йти, чую, хтось просто під ногами у мене застогнав. Боже мій, а це ж дівчина стоїть по шию у болоті! Лише голова виглядає, стогне, бідненька... Ми вдесятьох бігом почали її відкопувати. Але де там – жижа все прибуває і прибуває. У всіх уже мозолі на долонях полопалися, а все ніяк не можемо впоратися. І це ж холодно як, вночі заморозки були, сніг падав. Ту дівчинку ми таки відкопали, але чи вижила вона – не знаю. Потім натрапили на автобус, який був битком набитий обвугленими до невпізнання людьми. Згоріли живцем усі. Звісно ж, у першу чергу ми шукали живих. Але наступного дня нас раптово зняли з пошуків і відправили на територію трамвайного депо. Не повірите – «рятувати» мішечки з копійками замість тих нещасних, які з останніх сил трималися і чекали допомоги! Але що там казати, тоді така дурна «політика» була. Наприклад, спочатку оголосили на весь Союз, що у результаті трагедії загинуло 35 людей. Уявляєте?! І це в той час, як ми тільки одним нашим взводом відкопали у перші кілька днів понад 40 трупів. І потім ще кілька місяців ми рили ту Куренівку…
Справді, ця трагедія довгі роки була забороненою темою для радянської преси. Масштаби катастрофи, кількість загиблих суттєво применшувалися. Під грифом «секретно» опинилися свідчення очевидців та рятувальників. В основному військових, які лише через кілька місяців відкопали цілу дитячу групу разом з вихователькою, автобус зі школярами, молоденьку матір, яка навічно приклала до грудей погодувати своє малятко… Діставали руки і ноги, тіла розірваних на шматки грязьовим потоком. Багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи у документах різні дати та причини смерті. В офіційному повідомленні урядової комісії було вказано 145 загиблих. Однак, навіть за найскромнішими підрахунками істориків, насправді число жертв сягає приблизно півтори тисячі.
Винним у трагедії люди називали голову Київського міськвиконкому Олексія Давидова, який вперто не прислуховувався до скарг людей щодо небезпечної земляної дамби, однак звинувачували тільки на кухні. Хто ж посадить партійного робітника такого рангу? Врешті-решт, «стрілочниками» зробили шістьох простих працівників дамби.
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
