Мій душевний майдан
Перші весняні дні. Прокидається природа, повертаються з вирію птахи. Та немає радості, яка зазвичай приходить з першим ласкавим сонячним промінням. Вся Україна в жалобі і з хвилюванням спостерігає за подіями в Криму, куди вдерся москальський агресор, та ще й умови свої диктувати намагається. Від гніву народу, якому набридло відкрите знущання і приниження, ганебно втік Янукович, не встигнувши забрати усі свої манатки. Навіть «труселя» свої червоні залишив. Можливо, лише на них він і заробив за час свого панування в Україні. Все інше – награбоване.
Але, о диво! Він і досі маразматично продовжує вважати себе легітимним президентом, хоча, якщо розібратися, який з нього президент. Москальський прихвостень, що продав свою країну. Він разом зі своїм москальським «господіном» будує піщані замки і паперові мости з Росії до Криму. Свиню відігнали від повного корита, з якого вона сито їла, а потім туди ж і гадила.
Ми – українці! Досить терпляча гостинна нація, яка сотні років марила незалежністю, за яку не раз платила дорогу ціну, за яку і до сьогодні намагаються вбити, нав’язати чужу волю.
Та не треба випробовувати так нахабно наше терпіння, бо воно не вічне.
Путін бреше людям, бреше собі і сам у свою брехню вірить. Забрехався. Від кого ти «господін» московський захищати зібрався українських росіян? Від українців, з якими вони жили пліч-о-пліч багато років? Від татарських братів, що, можливо, не раз ділили з ними шматок хліба. Українців від українців рятуєш на нашій землі? Гітлер теж колись, схибнувшись на окультизмі та уявивши себе всемогутнім богом, вирішив захопити чужі землі. А якби тоді Росія була одна? Можливо, зараз про неї б говорили в минулому часі. Всі люди, які живуть в Україні – українці, наші брати, незалежно від національності. Так чого ж ти зі своїм уставом в чужий монастир лізеш? Злякався, що Україна вступить у Євросоюз, і зовсім втратив адекватне мислення? Ми не відповідаємо агресією на агресію, на провокації з боку Росії. Воістину терплячка нація. Україна – наш дім! Вторгнувшись сюди, Путін увірвався як озброєний бандит в дім до кожного мого співвітчизника. Ми повинні дати достойну відсіч, але хочеться, щоб ніхто не постраждав ні з нашого боку, ні з їхнього. Адже у кожного росіянина є мати, батько, які, я думаю, не в захваті від того, що їхніх дітей послали воювати. Росія й так постійно конфліктує і має немало ворогів. Така вже, мабуть, ментальність цієї нації. При цьому ніхто не хоче війни.
Але якщо вже у нас не буде іншого виходу, аніж озброєно встати на захист України, – підемо всі. Зараз чоловіки, завтра – жінки і діти. Боронитимемо свою оселю від загарбника навіть ціною життя.
Ще зі шкільної парти нас лякали бандерівцями, розповідаючи страшилки. Але чомусь замовчувалися жорстокі звірства НКВС, які перевдягалися у тих же бандерівців, таких, як майданівці, і нищили українську націю. Тоді повстанців було небагато. Людей залякали, тож вони боялися і одних, і інших. Але тепер народ досить свідомий. Це довели наші хлопці на Майдані. Свята Небесна сотня назавжди залишиться живою в наших серцях, у нашій пам’яті і на сторінках нашої історії.
Обурило у соцмережі висловлювання якогось виродка, який підписався як Руслан Костенко: «Ходячие мертвецы решились что-то погавкать? Есть пословица: «Собаки гавкают, а караван идёт».
Цей караван йде в нікуди. У ганебне майбутнє. Адже ніхто у світі не вважатиме більше Росію порядною країною і сотню разів подумає, перш ніж будувати з брехливим сусідом бодай якісь відносини.
Путінські шакали і шавки, які лижуть йому зад, відкрито погрожують нашому народу. Та українців не скорити. Чужі каравани не ходитимуть по нашій святій землі, яка стогне від крові героїв.
В Росії є чесні і працьовиті люди, росіяни, яким диктатор-президент досить залив сала за шкіру. Але багато ось таких Русланів, яким би що не робити, аби не робити. Вони грабують і вбивають, підриваючи мир та спокій, ідуть на провокації. Росія кишить тюрмами і колоніями: «Владимирский централ», «Белый лебедь», «Головино», «Чорный дельфин», «Бутырка»… Чим не армія сатани.
Я довгий час жила в Росії. Двоє моїх дітей перебувають зараз там, а також невістка, майбутня невістка, внучка. У жодного росіянина, якого я знаю, не змогла б вистрелити. Жоден не вистрілив би в мене – впевнена! Вони нічого не знають про те, що їхні військові у нас. Мій чотирнадцятирічний син каже: «Краще б я дав себе вбити, аніж вистрелив би в українця». В соцмережі мені пише багато знайомих росіян, які засуджують агресорські дії Путіна. Їх дезінформують, лякають бандерівцями.
Кожна адекватно мисляча людина розуміє – війна в наш час може обернутися глобальною катастрофою для всього людства, біблійним кінцем світу. Сатана розуміє, що згине, але осліплений гордістю й далі йде проти Бога. Путін сьогодні наражає на небезпеку російський народ, породжує неприязнь до нього людей з усього світу.
Ми, українці, у цей важкий для усіх час повинні єднатися, щоб наші діти жили у вільній країні, не шукаючи заробітку на чужій землі, адже ми маємо величезне багатство – любов. Любов до ближнього, до своєї Батьківщини. В єдності і любові наша сила. Підтримуймо один одного. Стіймо брат за брата. А нас підтримає наш Отець Небесний.
Слава Україні! Героям слава!
Наталія ЛАБНЮК
Не плачте, матусю
Не плачте за мною, матусю,
Накинувши чорну хустину.
До вас я у снах повернуся,
Хоч світ цей назавжди покинув.
До ваших долонь пригорнуся,
Всміхнуся, як завжди, привітно.
Не плачте, рідненька матусю,
Вже сонце за хмарами видно.
Заплаче не раз москаляка,
Його проклянуть наші люди.
Розсіється геть сіра мряка,
Про мене ж ніхто не забуде.
Господь не пробачить ніколи
Убивці, що вцілив у брата.
Матусю… Вам серденько коле,
Не хоче реальність прийняти.
Не плачте, матусю, за мною,
Накинувши чорну хустину.
Ваш син до безтямку, до болю
Стражденну любив Україну.
Весна-2014
Весна… І простягають лапенята
До сонця ніжні котики вербові.
Ридає правда, москалем рознята,
Убита пісня підло, на півслові.
Весна. Чого б, здавалося, тужити?
Бо ж саме буйно розквітають мрії…
Судилось Україні голосити –
Пішли у вічність Йванки і Сергії…
Святі герої, що жили між нами,
Серця великі, сповнені любові.
Кричать над нами,
плачуть журавлями,
Прорвавшись в небо
крізь вітри зимові.
І нам, живим, десь ген із високості
Нагадують: «Ви – українці! Люди!
На цій землі усі ми лише гості,
І один одного повинні чути».
| Comments: |
