Ще не вмерла Україна і ніколи не вмре, коли в неї такі славні, такі безстрашні сини є!

Минулого четверга ранесенько їхав у справах у Чернівці. Доїжджали до Дубна, на горизонті з’явилося сонечко. Таке ясне, таке чисте, ніби щойно вмилося. Піднімалося й піднімалося. Подумав: гарний буде день. І раптом серце несподівано штрикнула думка: а ті ж хлопці, що на Майдані поклали голови, вже не побачать. Ніколи, ніколи! Відчув, як очі самі собою налилися слізьми. Саме завдяки їм, ангелам Небесної сотні, у п’ятницю, після кривавого четверга, усі ми проснулися в іншій, новій Україні.

Пригадуєте, як 22 січня з’явилися перші жертви на Майдані? Нігоян, Жизневський, Вербицький, Семків. Потім були ідіотські закони. Жертв ставало все більше і більше. І те кодло, котре ще вчора називалося владою, замість того, щоб «розрулити» ситуацію, усе тугіше і тугіше затягувало вузол протистояння. І в усіх гріхах звинувачувало Майдан і опозицію. Мабуть, немає змісту сьогодні переповідати хронологію подій за попередній тиждень. І все ж…

Мене дуже потрясла ніч з вівторка на середу, з 18 на 19 лютого. За умовами переговорів, майданівці здали КМДА, розібрали барикади на Грушевського. Силовики скористалися цим і пішли в атаку на Майдан, притисли з усіх боків мітингувальників мало не до сцени, підпалили Будинок профспілок, пустили у хід водомети, бетеери. Йшли справжні бої. До зубів озброєні міліціянти – проти неозброєних майданівців. Цілу ніч молив Бога дати силу нашим хлопцям, аби вони втрималися, вистояли до ранку. І хіба я один? Мабуть, чи не кожна друга сім’я в Україні молилася щиро й пристрасно.

І сталося чудо, атаки не пройшли. Майдан не здався. Зате якою ціною! Шкода було дивитися вранці на серце нашої України, нескорену площу, її захисників. Та найстрашніше було попереду.

Жахливий, кривавий четвер 20-го лютого. І того дня, і в наступні телебачення продовжує крутити відеоролики кривавого побоїща, котре влаштувала та проклята влада, Янукович. Жертви пішли на десятки. Цілими рядами лежали прямо на землі вбиті снайперами наповал люди. Як, як можна було допустити таке?! Яка мати могла народити такого виродка, котрий так безжально нищить український цвіт нації у мирний час?!

У десятилітній війні в Афганістані загинуло півтори тисячі українців. А на рідній землі, у столиці, за кілька днів свій президент вбив близько сотні. І ця людина корчила із себе набожну овечку. Янукович щороку їздив на Афон, молився. Хіба може бути більшим лукавством таке фарисейство. Та що взяти із зека?

А ще мене мучить одне питання: де взялися такі звірячі інстинкти у снайперів? Наші хлопці падали не в прямому бою. Їх відстрілювали підло, підступно. Як отой один, другий проклятий снайпер, котрий після кривавої бойні приїхав додому і… обняла його мати, пригорнула, поцілувала, пораділа, погладила. А матері знищених її синочком дітей уже ніколи не погладять. Невже не будуть снитися кошмари вбивцям, невже не здригнеться серце, коли вони будуть гратися зі своїми дітками, не  згадають, що постріляли чиїхось дочок і синів?! Невже полізе в горло хліб? Хто, хто ці страшні вбивці, чи є в них серце? Вони ж, мабуть, теж українці?

Кажуть, народ має такий уряд, таке керівництво, якого заслуговує! Чим же завинили ми у Бога, що Він нагородив нас таким чудовиськом-президентом. Але ж це не Господь  його привів на трон, а ми самі. Звичайно, далеко не всі голосували за того Янека, але ж на Західній Україні він взяв від 6 до 15 процентів в окремих областях. Чи не мучить совість тих, хто за смердючу п’ятдесятку чи сотню продавався, голосував за цього Ірода, його зграю. Чи спокійно вам спиться тепер? Бо тим жахливим вбивцям допомагали і ви!

Не перестаєш вражатися брехливості цієї, з дозволу сказати, людини на ймення Янукович. То він з вечора 30 листопада торік рукоплеще студентам за мирний протест, а вночі посилає «Беркут», розганяє і заливає кров’ю Майдан. І вже тікаючи, далі бреше, бреше безперестану. Розказує, що Рибака, колишнього голову Верховної Ради, побили, по ньому стріляли. А той наступного дня усе спростовує.

Та вершиною підлості, ницості, цинізму і брехні є його «ізрєчєніє», коли він у бігах стоїть на фоні якоїсь задрипаної стіни, як всране теля, і белькоче: «Я за себе не боюсь, мене охоплює горе за нашу країну, яке принесуть ті бандити і екстремісти». Господи, Господи, чи є межа ницості, підлості, дволикості… Чи може бути нині в Україні людина, яка принесла більше горя і біди, мук і сліз, як оцей жахливий брехун?

А чи набагато ліпші депутати-регіонали, котрі зараз, як щури, втікають з потопаючого корабля, ллють крокодилячі сльози за загиблими, проклинають Януковича, відхрещуються від нього і від своєї партії. Де вони раніше були, чому до цих страшних подій не прийняли закон про повернення до Конституції 2004 року.

Минулої суботи побував на панахиді у Свято-Троїцькому соборі у Луцьку. Відспівували працівника магістральних нафтопроводів «Дружба» Сергія Байдовського, котрий родом з Нововолинська. Під храмом і всередині тисячі людей, мама побивається у невтішному горі. І молодь, і старші люди не приховують сліз. Крають серце слова священнослужителів, котрі повторюються час від часу: «Царство небесне рабу Божому Сергію, який загинув за Україну». І за нас.

Пізніше я з працівниками «Вісника+К» Сергієм Крайвановичем та Миколою Комаровським поїхали у село Залісоче Ківерцівського району Волинської області, де ховали ще одного патріота Івана Тарасюка. І тут велике страшне горе. Чорнявому юнакові щойно виповнився 21 рік. Як, як такого дуба класти в могилу?

Мама ніжно гладить обличчя, чоло єдиного сина. Сліз немає, бо усі виплакала, тільки тихо примовляє:

– Синочку, мій Іванку! Мої брівки дорогії, мої оченята. Я ж вас уже ніколи не побачу. Як же підеш ти у ту холодну землю? Я ж тебе вже ніколи не побачу…

Тіло терпне, серце розривається від тих слів, невимовного материнського горя.

А в неділю ховали в Луцьку Василя Мойсея з Ківерців, студента університету «Україна». Наше місто не знало такого похорону. Здається, увесь Луцьк прийшов провести в останню путь героя. Вийшли з храму, люди скандують: «Небесній сотні слава!», «Слава Україні! Героям слава!», «Герой, герой, герой!» Намагаюся крикнути й собі. Відчуваю, як тугий клубок підкотився до горла, не можу крикнути, сльози котяться по щоках, оглядаюся довкола – усі плачуть.

Бо це воістину велике горе не лише для рідні, а й для всіх нас. Пішли з життя молоді хлопці, котрим тільки за двадцять, фактично ровесники Незалежності. Вони виросли у вільній Україні.

Іноді старші люди нарікають, що у нас росте погана молодь. Неправда. Ми нею маємо гордитися.

На похорон Василя Мойсея я взяв свого десятирічного сина Олега. Не знаю, чи він щось зрозумів, чи ні. Ще зовсім дитина. Але я вдячний усім хлопцям з Небесної сотні, батькам, котрі виховали таких дітей, ангелів, котрі врятували моїх синів Олежика, Володю, Тараса, Павла, онуків – Ангелінку, Володю, Женю, мене і всю мою Батьківщину від бандитів, кримінального іга, обману, приниження, русифікації, безнадії.

Низько, низько кланяюся усім хлопцям Небесної сотні. Вічна вам пам’ять.

Глибоко переконаний – ніколи не згине Україна, коли має таких славетних синів. Ми будемо їх вічно пам’ятати і берегти волю, не маємо права упустити перемогу, як це зробили у 2005 році.

Ці хлопці, ці герої, Майдан змінили нас, змінили Україну. Бійці Небесної сотні стали в один ряд з героями Крут, з повстанцями УПА. Саме Небесна сотня переламала хід історії нашої держави.

Це ж треба мати сатанинський намір

Чаїть в собі невиліковний сказ,

Щоб тяжко так знущатися над нами,

Та ще й у всьому звинувачувати нас!

Ліна КОСТЕНКО