Батьки померли один за одним, залишивши сиротами п’ятеро дітей
Найстаршому було лише дев’ять, найменшій – півроку
Не можна передати словами ті емоції, які завирували в душі, коли почули історію про цю трагічну долю сім’ї. У селі Охотин Луцького району рік тому майже одночасно (дружина у вересні, чоловік у жовтні) померло молоде подружжя. Враз осиротіло п’ятеро малих діток. Слава Богу, їх не покинули напризволяще, рідня з обох сторін простягнула руки помочі. Старшенького взяла на виховання прабабця, найменшеньку – молодий дядько, який ще тільки збирався одружуватися. А от сім’я Якибчуків поповнилася одразу трьома хлопчиками.
Наклала на себе руки, бо малечу забрали
У просторій веранді хати, де живуть Якибчуки, як у дитячому садочку: під однією стіною в рядочок примостилися різнобарвні горщики, а під другою – санчата. Одразу видно, що дітей багато. Пізніше виявилося, що на цілу футбольну команду набереться: сім хлопчиків і дві дівчинки. Що цікаво, у цій хаті живе аж 15 душ: батько, дві сестри і брат зі своїми сім’ями.
Оксана та Руслан гостинно запрошують у свою кімнату, знайомлять з дітьми: Ілля, Дарій та Веніамін – прийомні, а Руслан та Інна – їхні. Ось так раптово рік тому Якибчуки стали багатодітними, Оксана мусила звільнитися з роботи і піти у декретну відпустку.
Розказувати про те, що сталося, їм нелегко.
– У нас в родині останні сім років біда за бідою, – ледь стримуючи сльози, зізнається Оксана. – Ніби хтось закляв нас. Не встигнемо з однієї проблеми викарабкатися, як інша на порозі. Спочатку два брати почергово у важкі аварії потрапляли, батька хвороба точить, дуже кволий і от… смерті. Це була сім’я мого меншого брата Віктора. Він з дружиною Тетяною мав свою хату тут, в Охотині. Жили, п’ятьох діток виховували. У серпні позаминулого року Вітя раптово заслабів. Ще два тижні тому бачили його здоровим, нормальним чоловіком, коли це в лікарні лежить якийсь старець. Я не могла повірити, що це мій брат, настільки страшно він виглядав. Лікарі спочатку підозрювали туберкульоз, але пізніше після детального обстеження встановили страшний діагноз – рак легенів. Сказали, що жити йому залишилося від сили кілька місяців. Почалося пекло: ми курсували між власною домівкою, онкодиспансером та ще й до Тані треба було навідатися.
Чому подальші події стали розвиватися саме так, родичі не знають. Можуть лише припустити, що, можливо, молодій жінці не вистачало підтримки. Так уже сталося, але забуття Таня стала шукати у чарці. Проте дуже швидко брала себе в руки – і все ставало на свої місця: вона фотографувала дітей, готувала з ними вітальні листівки татові в лікарню, у хаті було прибрано, малеча була чистенька, нагодована. Напередодні того останнього зриву вона пожалілася Оксані, що її мучать страшні головні болі, несила їх терпіти. І думала разом з дітьми переїхати на якийсь час до своєї бабці в Усичі, біля якої виросла. Навіть машина вже була замовлена на 18 вересня. Не судилося… Бо 17-го увечері соціальні служби взялися, як вони кажуть, вилучати дітей. Вдома було на той момент тільки двоє найменшеньких: дворічний Дарчик та шестимісячна Сніжана. Таня дітей дуже любила, вона казала, що якщо у неї їх заберуть, вона накладе на себе руки. Так і зробила – вночі наковталася таблеток. Їй було лише 25 років…
Кричав ночами, поки роковини не справили
– Вітя пережив Таню лише на півтора місяця, і 30 жовтня відмучився, – розказує Оксана. – Перед смертю взяв з нас обіцянку, що діти не потраплять в інтернати та дитбудинки. Тож після похорону ми з родичами зібралися і вирішили: старшого Юліана (його Таня народила ще до знайомства з Віктором) буде глядіти бабця Тані. Іллюшку, Веніаміна та Дарчика заберемо до себе ми. А над найменшенькою, Сніжанкою, оформив опікунство молодший Танін брат Михайло. У нього взагалі ситуація тоді склалася просто жахлива: він мав ось-ось одружуватися, вже всі до весілля готувалися, а тут таке горе. І Лєна, його наречена, така молодчинка – не відступилася тоді, не злякалася, одразу прийняла дитятко.
– Як вам у перші дні було, коли діток раптово побільшало?
– Дуже тяжко, дуже! – щиро вигукують в один голос Руслан і Оксана. – Ми працювали, будували свою хату (дасть Бог, цього року буде «квітка»), наші двоє дітей знали, що все тільки їм і тільки для них. А потім раптово з’явилося ще троє малих хлоп’ят, їм уваги треба більше, і ми зіткнулися з ревнощами. Вже більше року минуло, відколи вони разом. Ніби і здружилися, але ні-ні, а ще якісь конфлікти виникнуть. Наприклад, сказав котрийсь на мене «мама», вже чую «розборки»: «Яка вона тобі мама? То моя мама!» Або посаджу когось одного на коліна, другий вже рюмсає: а чого ти його обіймаєш, а мене ні. Але нічого, думаємо, що переростуть. Дуже намучилися ми з трирічним Дарієм. Таке з ним творилося, що не розказати. Він рік не міг ночами спати, зривався, кричав не своїм голосом – я думала, не витримаю… І сохрань, Боже, було назвати його ім’я – тоді до ранку не можна було заспокоїти. Куди ми тільки не ходили, з ким тільки не радилися! За чиєюсь порадою навіть на могилах просили-молили Таню, щоб залишила дитя, не мучила його. Бо тут Дарчик грається, сміється, а вже наступної хвилини стає такий серйозний і починає лахи збирати. «Куди?» – питаю. «Я йду додому, мене мама там чекає, якраз їсти наварила», – відповідає. А іноді так спротивиться – і вже ніяка сила його не змусить поїсти. Він буде їсти тільки вдома! І що? Мусимо одягатися і вести його за шість кілометрів до їхньої хати, показувати, що вона вже порожня і ніхто у ній не живе, що батьків уже немає. А якось наприкінці літа вкотре прийшли туди, а він раптом як закричить: «Тато, он тато!» – і на кущики показує. Тільки ми подивилися у той бік, як кущ захитався-задрижав… А то сидить, у вікно дивиться – і як заволає: «Мама йде, мама повернулася!» У мене серце ставало від тих його видінь. І так тривало рівно до року. Як тільки роковини справили, з того часу все – Дарчик спокійний зробився. Маємо тепер трьох школяриків: Руслан ходить у п’ятий клас, а Інна з Іллюшею у другий. А ще дуже тішимося ми Вєнею. Він до школи лише готується, але такий кмітливий, розумний – схоплює усе на льоту. Каже, виросте і лікарем буде. То й не дивно, що діти розумні – їхня мама Таня дуже добре вчилася, на золоту медаль тягнула!
І Оксана ніжно гладить по голівці Веніаміна, який старанно, аж кінчик язика висунув, виводить перші палички-циферки…
«У тому, що маю, валер’янка не поможе…» – казав малий хлопчик
Звісно ж, заїхали ми і в село Усичі Луцького району, де тепер живе найстарший, Юліан. На жаль, його опікун 70-річна Галина Анатоліївна Лугачова (а вона доводиться хлопчикові прабабцею) якраз у цей день поїхала у справах в місто, тож поспілкувалися з її дочкою Ольгою Кісаревич.
– Кому-кому, а Юліку дісталося найбільше. Він же був найстарший серед усіх, коли мама померла, – зітхає Ольга Василівна. – Все розумів, переживав, плакав. Бабця йому навіть валер’янку пропонувала випити, а він: «Мені валер’янка не поможе у тому, що я маю…» Таня його народила у 16 років з великої любові, хлопець був на десять років старший. Але так вже сталося, що вони розбіглися ще до народження Юліана. Батько малого помер, ще коли йому й року не було. Отака трагічна доля у всіх. Потім вона зустріла Віктора, і Юлік, по суті, ріс уже біля нього, татом називав. І на похороні за ним дуже плакав. А тепер, як десь їдемо у Луцьк, з тієї траси видно у полі їхню хату, де вони жили всі разом. Юліан ще й досі без сліз не може дивитися туди, намагається відвертатися, каже: «Я цю дорогу до рідної хати ніколи не забуду»…
Ольга Василівна хвалить Юліана, що росте хорошим хлопчиком. Помічник вже добрий, вдома біля бабці Галі господарку береться порати, а їй, хоч і живе окремо, ціле літо кози глядів.
У надійних руках і найменша, Сніжана. Щоправда, молода пара, яка доглядає її, Михайло і Олена Лугачови відмовилися зустрічатися з нами. Не захотіли, очевидно, ворушити минулі болючі спогади. Та кажуть люди, що дитинку там глядять, як рідну. І невдовзі чекають поповнення у сім’ї!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
