Побачення на… цвинтарі

Любилися замолоду, а побралися через півстоліття

Четвертий рік Галина Коновалюк та Микола Нижник живуть разом у хатині, яку купили у селі Зелена Горохівського району. Замолоду хотіли побратися, та не судилося. В один рік одружилися з іншими, в один рік овдовіли, проживши зі своїми половинками 46 років. І тепер, на схилі літ, доля їх звела знову.

– То цікава історія… – запрошує до хати Галина Антонівна. Чому вийшла за одного, хоча любила іншого – не знає й досі.

Перший чоловік її, чотирнадцятирічну, побачив на весіллі, а за кілька років знайшов. Галя якраз збиралася до клубу, вдягнула вишитий корсет, заплела довгі коси, як раптом – на порозі незнайомий хлопець. Його «не знала і не відала». Оглянув з ніг до голови: «Ти була нача. А тепер ще хоріща стала». З того часу стали зустрічатися. Коли Миколу відправили у далеке відрядження, він переказав Галі, щоб чекала. Та його все не було – вирішила, що покинув. Дівчина була красива, весела, тож не дивно, що сподобалася іншому Миколі, гарному, мовчазному, із заможної сім’ї. На той час Галі було 17 років, а йому – 24.

– Він такий добрящий, ніколи не зобідив! Кажу йому: «Коля, той хлопець трохи ходив до мене, покинув, і ти покинеш. То буде позор на все село! Я бідна дівчина, дев’ята в сім’ї. Якщо думаєш мене брати, то договорися з батьками».

Микола відразу домовився з її батьками про заручини. А напередодні мав з Галею зустрітися у клубі. Зажурено поглядав на годинник, а дівчини все не було. Її сусідка, яка сиділа поруч, сказала: «Коля, не чекай, не прийде, бо у неї заручини». Від таких слів встав, як ошпарений: «Смаркачка, з мене насміялася?!» Пішов, так нічого і не з’ясовуючи.

А в Галиній хаті у той час вирувала буря. Дівчина збиралася до клубу, як раптом через три місяці повернувся попередній Микола. Привіз документи, сказав, що буде женитися, і нікуди не пустив дівчину.

– Чого я за первого пішла – не знаю. Він був нахальніший, а той мовчазний. Коли мене возили фурою кликати на весілля, Микола, якого любила, робив шофером, і як мене побачив, засигналив. Я вже думала: «Всьо, скину ті лєнти і, мабуть, піду за тебе!» Але совість не дозволила так зробити.

А оженився Микола вже… за тиждень зі знайомою Ганею. Казав, тоді трохи відлягло на душі. Шкодував і глядів свою хвору дружину, прожив з нею 46 років. Рівно стільки ж літ у шлюбі була і Галина Антонівна. Хоч не раз з двома синами ночувала по людях, коли приходив додому п’яний чоловік, догледіла його до смерті, як годиться. Але весь вік згадувала Миколу Нижника, знаючи, як він шанує свою жінку. За всі роки вони жодного разу не бачилися, хоча жили поруч: вона у Смоляві, він – у Горохові.

– Чоловіка поховала у січні, а в липні на цвинтарі побачила свіжу могилу. Читаю, а то ж Миколина жінка! Пішла до церкви: Коля є. Мені так ноги помліли, в очах потемніло... – згадує Галина Антонівна. – Отак з літа я ходила на могилу чоловіка, він – на могилу жінки. Там і бачилися. А де ще мали? Він покинув квартиру у Горохові і жив у сестри, бо дітей не мав. А я не поведу ж його у свою хату до синів! Там, на цвинтарі, і договорилися зійтися разом на старість. «Тебе замолоду пропустив – і все життя плакав», – казав до мене.

А перед тим Миколі Никаноровичу наснилася покійна дружина Ганна: «Не бери нікого, тільки ту, з якою ти здибався перший раз. Вона зветься на таку ж букву, як і я». Коли прокинувся, одразу зрозумів, про кого казала. І восени 2010-го тоді 66-літня Галина Коновалюк та 73-річний Микола Нижник купили у Зеленій хату, освятили її, одружилися, хочуть ще повінчатися. На вечоринку завітали родина, сусіди, сини з невістками, внуки та правнуки.

– Як мене Коля глядить! – весело розповідає Галина Антонівна. – Не дає мені навіть відро води принести. А я привикла сама! Все для мене зробить, що б я не захтіла. Якби сказала, що цукерків добрих хочу чи мандаринів – принесе. Чоботи мені подарив. Я, дівчата, тепер в раю живу…

Олена ПАВЛЮК,

Волинська область

 

• Нравится
•