Покинули місто заради лісової глуші

До переїзду корову бачила лише вдалині

До фермерського сімейства Чабанів із села Мельниці Ковельського району ми б самі, без супроводжуючого, навряд чи добралися. Геть би заблукали у тому лісі. Казали, що й з погодою нам пощастило. Мовляв, якби замело чи дощем розквасило, тільки коником до них можна добратися. «Оце так відчайдухи! – думала собі, поки з добрих півгодини тряслася у автівці по лісових дорогах. – Покинули місто заради такої глуші…»

Федір Васильович Чабан уже на пенсії. Він родом з цих країв, народився у селі Мирин Ковельського району. У школу доводилося ходити в село Мельниці, а це понад шість кілометрів в один бік. Тож батьки після початкової школи перевели його у Нововолинський інтернат. Отак у місті і залишився. Відслужив в армії, вивчився на слюсаря-інструментальника, влаштувався на хорошу роботу, одружився.

– А коли все почало розвалюватися, грошей не платили, ми зрозуміли, що треба перебиратися поближче до землі – біля неї хоч голодним не будеш, – каже Федір Васильович. – Старший брат, який жив у Луцьку, теж загорівся цією ідеєю. Вирішили, що будемо фермерувати у рідних краях. У Мельниці нам пішли назустріч, виділили землю. Коли ж поїхали дивитися – виявилося, що це добрий клапоть лісу між селами, куди тільки конем і доберешся у негоду. Але що зробиш, мусили обживатися.

Поїхали вони з дітьми, по суті, в нікуди. У найближчому селі Шкуратів орендували хату. Заощаджень не було, тож починали облаштовувати собі «гніздо» за копійки. На будівництво йшла навіть пенсія батьків.

Цікавлюся, як поставилася дружина до ідеї перетворитися на робінзонів і переселитися у таку глуш з міста.

– А я її зараз покличу, нехай сама розкаже, – усміхається Федір Васильович і хитро підморгує.

Чесно кажучи, думала, що зараз почую розповідь про довгі місяці перемовин, вагань і навіть жіночих сліз. Але ні, не перевелися ще у нас «декабристки»! Наталя Федорівна просто каже, що часи такі були, мусили щось вирішувати, тож заховала свої туфлі на підборах, натомість прикупила калоші.

– Я сама родом з Молдавії, і навіть не знала, що можна обробляти стільки гектарів землі. У батьків було всього 15 соток, – розказує пані Наталя. – А потім вийшла заміж і взагалі перебралася у місто. Коли вирішили переїжджати сюди, трикімнатну квартиру продали за безцінь – навіть і чотирьох тисяч доларів не виручили. От і весь наш капітал був. Хочете – вірте, хочете – ні, але я до того корову бачила десь вдалині, а тут відразу мусила п’ятьох доїти. Насамперед провели сюди світло, потім довго стягувалися на будинок і техніку, бо ж руками все не обробиш: маємо всього 40 гектарів землі, а орної – 14. І от уже 21 рік ми тут живемо. Діти виросли. Син одружився, переїхав у Маневичі, вже трьох діток має – перебрався поближче до людей, а от дочка, навпаки, залишилася, та ще й зятя роботящого привела – вже нам поміч є.

У хаті є і вода, і санвузол

Жаліються Чабани, що не виходить їм свою продукцію реалізовувати. Може, і хотіли б картоплю продати, так не знають, коли у селі ті машини зі сходу приїжджають скуповувати. Живуть далеко. Тож працюють, по суті, самі на себе. Сім’я велика – дев’ятеро душ, та й худоби багато: є кому згодовувати вирощене на полях. До речі, господарка у Чабанів велика, є біля кого ходити. Сміється господиня, що у них тільки слона не вистачає, бо сімейство, мовляв, завжди у пошуках чогось екзотичного: про павичів мріють, на страусів задивляються, а про овечок літературу читають. Дикі свині у вигоні рохкають, а птиця по лісу розбредається, який, до речі, впритул з усіх боків підступає.

– Лісова живність, напевно, заглядає в гості? – запитую.

– О! Та вам не розказати, яка у нас з цим біда! – в один голос вигукує подружжя. – Лисиці та шуляки біля нас розкошують. Як до себе додому, неквапом, просто на подвір’я по курочку чи качечку заходять. Ми кричимо, а їм хоч би що. З птиці залишається половина, сотнями тих курчат та індиків крадуть. Гусей було 20, а оце тільки четверо залишилося.

– А у місто не тягне?

– Ні, вже ні, – сміється Наталя Федорівна. – Отако хіба поїхати коли, повифренчуватися, і бігом назад на хутір, до свого лісу. Той гуркіт міський, метушня уже дратує. А тут маємо усю «цивілізацію» у хаті: і воду, і санвузол. Натомість ту природу, лісову красу навколо ніяке місто не замінить…

Мирослава КОСЬМІНА,

Волинська область

Фото автора

 

 

• Нравится
•