Батько-тренер виховав двох чемпіонів з важкої атлетики

Житель села Маяки Луцького району Микола Миронюк багато років працює тренером з важкої атлетики Луцької районної дитячо-юнацької спортивної школи. Його вихованці здобувають визнання на престижних змаганнях Європи та світу. Що цікаво, батькову любов до важкої атлетики перейняли старша донька і наймолодший син. Надія – майстер спорту міжнародного класу, багаторазова чемпіонка України, член Олімпійської збірної України. А її найменший братик Дмитро – чемпіон України серед юніорів.

Вранці – будівельник, а увечері – тренер

Микола був хворобливою дитиною, мав проблеми із серцем, але коли почав займатися спортом, помітив, що

фізичний стан значно покращився. Хоч і працював столяром у будівельній бригаді, але увечері неодмінно відвідував секцію з важкої атлетики у будинку офіцерів. Три роки там займався. Потім одружився й оселився в Маяках.

– І далі продовжував працювати у будівельній галузі, але любов до спорту потроху перемагала, і я вступив до педагогічного інституту на факультет фізичного виховання, – пригадує Микола Демидович. – На той час уже опанував багато нюансів, які дозволяють зміцнювати фізичну форму, тому й хотів набуті знання передати дітям, адже це майбутнє нашої нації.

Після отримання диплома Миколі запропонували вести гурток у Маяківській школі на півставки.

– Заробітна плата була невеликою, тож я й далі працював на будівництві. А увечері біг у спортзал тренувати дітей, – усміхається чоловік. – У 1989 році повністю перейшов на тренерську роботу. Зробив це у досить зрілому віці – 32 роки. Але ніколи не шкодував про те, що обрав такий шлях.

Нині тренерський стаж Миколи Миронюка – чверть століття. Наполегливість, працелюбність, а ще любов до важкої атлетики – самі ці чинники допомагають досягати високих результатів. Звичайно, найкраща оцінка роботи тренера – досягнення його учнів. Волинська область може гордитися тим, що у невеличкому спортивному залі, який обладнали у напівпідвальному приміщенні у селі Рокині, виховуються хлопчаки, які прославляють Україну на весь світ. Прикро, що спорт у нашій країні тримається на голому ентузіазмі людей, які безтямно у нього закохані. При мінімальній матеріальній підтримці юні спортсмени показують максимальні результати. Микола Демидович з гіркотою зазначає, що діти займаються на старих, ще радянських штангах. Коштів на придбання нового інвентарю нема.

– Мої вихованці носять зломки додому, батьки їх підкручують, і далі тренуємося, – зітхає співрозмовник. – Приблизно шість років тому Луцька районна влада виділила кошти на спорт. Ми у Луганську в приватної фірми закупили штанги, декілька дисків. Але гриф (металева палка, на яку насаджують диски) уже лопнув. Нова, укомплектована штанга на 100-150 кілограмів, коштує приблизно 16 тисяч гривень.

Але, незважаючи на фінансові труднощі, Миколі Дем’яновичу таки вдається зацікавити спортом дітей, розбудити у них жагу до перемог. Нині на заняття у Рокині приходять навіть хлопчаки з навколишніх сіл.

П’ятеро дітей росли у спортзалі

Слухаючи, з яким захопленням говорить Микола Дем’янович про важку атлетику, одразу зрозуміло, чому всі його п’ятеро дітей з дошкільного віку разом з татком їздили у спортзал.

– Надя – найстарша донька, як була мала, поки давав завдання учням, крутилася поруч, а потім намагалася робити те, що й хлопчаки. Легко піднімала ломик, – сміється тато. – Тоді такого виду спорту як жіноча легка атлетика не було. Але фізичні навантаження йшли дівчинці на користь. Вона добре виконувала запропоновані вправи, а у дев’ять років почала підіймати досить пристойну вагу. Тоді ми й задумалися серйозно про спорт. Найкращі результати Надя показала у Туреччині. Тоді до неї підійшов турецький тренер і запропонував виступати за збірну його країни. Надя сказала про це мені, але ми відкинули його пропозицію. Донька мала лише 16 років, та й часи були тоді непевні. Важка атлетика подобалася їй, тому й досягала хороших результатів: Надя – майстер спорту міжнародного класу, багаторазова чемпіонка України, багаторазова учасниця Олімпійських ігор. А минулого року стала бронзовою призеркою чемпіонату Європи, який відбувався в Албанії.

І навіть коли отримала серйозну травму плеча в Китаї, від спорту не відмовилася.

– Майже вісім місяців тривала реабілітація. Важко було, – зізнається Надя. – Після травми почувалася пригніченою, хотілося швидше відновити сили. Про те, щоб залишити спорт, навіть і думки не мала. Перемагала фізичний біль, аби знову повернутися до тренувань.

За спортивне визнання, яке принесла дівчина з Маяків нашій країні, їй подарували квартиру у Луцьку. Молодші брати і сестра теж пробували свої сили у важкій атлетиці. Демонстрували непогані результати, але їхні дороги повернули в інший бік. І лише наймолодший Дмитро вперто наслідує страшу сестру.

– З п’яти років я брав його із собою у Рокині в спортзал, – пригадує батько. – Він весь час повторював: «Тату, я буду перший. Буду, як сестричка Надя». Це було смішно чути від дитини, але й зараз він не відмовляється від цих слів, а наполегливо тренується. До речі, для своїх дітей я не робив ніяких поблажок. Хіба більше вимагав.

І ось результат. Минулого року у Тернополі на Чемпіонаті України Дмитро виборов перше місце у ваговій категорії до 34 кілограмів. Ще й встановив два рекорди України. І це лише початок. Під мудрим керівництвом батька він неодмінно досягне визнання на світовому рівні, адже походить з династії важкоатлетів Миронюків.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

 

 

• Нравится
•