Забрала із сиротинця свою похресницю
І виростила її як рідну дочку
На долю Галини Бережанської із села Шевченкове Долинського району випало чимало випробувань. За два роки жінка втратила найдорожчих людей – померла мама, загинув чоловік, втопився син-другокласник. Та серце жінки не скам’яніло. Вона подарувала сімейне тепло своїй похресниці, мама якої зникла безвісти.
У житті Галини були такі чорні роки, що, здавалося, несила було їх витримати. У лютому 1993 року від ниркової недостатності померла мама. Не минуло й року, як загинув в аварії коханий чоловік, з яким жила щасливо. Син Руслан тоді тільки пішов у перший клас.
– Ігор їхав машиною, не впорався з керуванням – і розбився на смерть. 27 вересня, у свій день народження, коли мені виповнилося 26 років, я ховала чоловіка. Такий подарунок зробив мені на все життя... – важко зітхає Галина.
Тільки оговталася від важкої втрати, здавалося, що життя потроху налагоджується, як знову трапилося жахливе горе. Син, коли з дітворою пас корову, впав у воду і втопився. Наступного дня збирався йти до школи на останній дзвінок. Та не судилося…
– Тієї весни я зустріла другого чоловіка, і коли ховала Русланчика, знала, що вагітна, – з болем у серці згадує Галина. – Василь – товариш мого брата, теж із Шевченкового. Раніше був одружений, та з жінкою дітей не мав. У січні Бог дав мені другого хлопчика. Що дивно, старший синочок у середу помер, а менший у середу народився, у п’ятницю померли і мама, і чоловік.
З Василем ростили Василька. І коли маленькому виповнилося три рочки, сталося інше нещастя, яке перевернуло життя цієї сім’ї. Галина – хресна мама дівчинки Лесі Камізелі, родички першого чоловіка. І от коли цій дитині минуло п’ять років, одного дня її мама пішла з дому і не повернулася. Минуло відтоді п’ятнадцять років, а дотепер ніхто нічого не знає про долю жінки, вона визнана безвісти зниклою. На той час вдома у батька-інваліда (немає пальців на правій руці) залишилося троє малих дітей. Оскільки сам був на утриманні своєї матері, оформив документи на двох синів та дочку у дитячий будинок в Долині.
– Коли зникла їхня мама, у той же день я приїхала і забрала Лесю до себе, бо я її нанашка (хресна мама – авт.). Дівчинка була у нас місяць, а коли дітей здали у дитячий будинок, ми мусили і її віддати. За трохи її старший брат утік звідти, і його прийняла бабуся, а Леся з меншим, Віталиком, лишилися там. Два роки я возила їх на вихідні до себе. А потім ми з чоловіком вирішили: Лесю забираємо до себе.
Хоча Галинин батько був проти такого рішення, нарікав, мовляв, обоє безробітні, а надумали взяти до хати чужу дитину. Та подружжя не зважало на ці слова. І у п’ятий клас дівчинка пішла у школу села Шевченкове. Тож уже тринадцять років Леся живе в сім’ї хрещеної, де її ростили як свою. Галину називає мамою, бо свою не пам’ятає, хоча змалку казала: «У мене є дві мами – Галя і Свєта». Галиного чоловіка кличе дядьком Василем.
– Я можу посварити Леську, – сміється жінка, – а йому вона розказує свої секрети. І наш син вважає її рідною сестрою. Навчається вона у Львівському університеті внутрішніх справ на державній формі. А у травні наша Леся вийшла заміж за шевченківського хлопця з хорошої сім’ї. Відгуляли весілля – і будемо чекати онуків.
Олена ПАВЛЮК,
Івано-Франківська область
| Comments: |
