Іван без руки та його жінки
Продовження. Початок у №47-52
– У Кургані, кажеш, він?.. – задумано перепитав Семен Корнилович. – Так-так…
Попрощавшись з хворим, голова пішов до головного хірурга. І ще того ж вечора з Руцька до Бреста примчала колгоспна вантажівка з халабудою і зупинилася на подвір’ї обласної лікарні…
Семен Корнилович розпорядився не тільки надати транспортний засіб для перевезення Оліферовича в аеропорт, а й медсестру із сільської лікарні для супроводу, яку порадила Павлина Степанівна. Усе це зроблено для хлопця не тому, що його кохала їхня донька, а тому, що руцький голова передусім цінував кадри…
***
Неблизьку дорогу подолали без пригод. Але у хірургічному відділенні курганської обласної лікарні не виявилося місць, і їх не приймали. Медсестра була у розпачі, не знав, що робити, й Іван. Стовбичили (він у інвалідному візку з білою бамбулою бинтів на правій нозі і молода жінка над ним з втомленим обличчям та червоними невиспаними очима) у приймальному покої, розчаровані й нікому не потрібні. Аж проходив чорнявий, з єврейськими рисами на суворому вусатому обличчі чоловік у білому халаті та ковпаку. Зупинився, запитав лагідним, але діловим тоном, кого вони чекають. Медсестра, плачучи, розповіла, що, мовляв, приїхали аж з Білорусі, а їх не приймають, у хлопця ж от-от гангрена почнеться…
– У Білорусі де живете? – поцікавився.
– Під Брестом, – відповів Іван.
– Колишнє Поліське воєводство, – мовив не то до них, не то до самого себе, й в очах у чоловіка промайнула тінь давнього спогаду. – Чекайте тут, вас приймуть.
Сказавши останню фразу, чоловік почимчикував далі.
І справді, хвилин за десять по Йвана прийшли і забрали в палату.
А вже потім він дізнався, що з ними говорив той самий Ілізаров, до якого приїхали на порятунок. У лікарні він завідував відділенням, і саме за його розпорядженням Оліферовичу знайшлося місце в палаті. Можливо, як земляку, бо хоч і виріс майбутній академік в Азербайджані, але народився таки у містечку Біловеж під Брестом.
Забігаючи наперед, скажу: ногу Йванову таки вдалося врятувати. І завдяки чудодійному апарату, і, може, завдяки самому лікарю-винахіднику, який узявся лікувати земляка.
– Якби на один чи два дні запізнилися б, – сказав йому Ілізаров уже перед самою випискою, – вже нічого не допомогло б...
Оліферович не знав, як і подякувати.
– Не варто таким перейматися, – лагідно усміхнувся Ілізаров. – Найкраща подяка для лікаря – це одужання пацієнта.
Ілізарова у лікарні любили й шанували всі: і персонал, і хворі. Про нього ходили легенди: як поставив на ноги олімпійського чемпіона Валерія Брумеля, як примушував танцювати (для їхнього ж добра!) пацієнтів зі зламаними ногами, як працював по 22 години на добу, як міг цілу ніч грати у «підкидного» (інших ігор у карти не визнавав)…
Усе це розповідав Йван про свого рятівника, повернувшись додому, з таким захопленням, що потрібно було бачити. Та найдивовижніше в історії з Івановим переломом було те, що він уже за кілька місяців, як приїхав з приуральських степів, перестав зовсім кульгати на ногу, яку взагалі хотіли йому відрізати!
***
Доки у далекому Кургані Оліферович носив апарат Ілізарова, в Руцьку сталася подія, яка йому настрою, очевидно, не додала б: весілля Насті Тищук. Розписували молодих у клубі, весільних гостей і просто роззяв, які не пропускають жодного подібного видовища, набилося повен зал. Ходив і я: хотілося побачити суперника мого друга – чи вартий він Іванового зречення. Чомусь подумалося, як ішов сльотавою холодною вулицею, минаючи калюжі: якби тоді у Бресті Іван через дурні ревнощі повівся з Настею інакше, то, може б, і доля з ним вчинила не так жорстоко. Не було б тієї фатальної переправи і цього непотрібного весілля. Адже наше життя скомпоноване з випадковостей: досить ступити зайвий крок уперед чи назад – і події розгортатимуться по-іншому.
Микола ШМИГІН
(Далі буде)
| Comments: |
