Слово про батька

З не такої вже й далекої минувшини, але все-таки притуманені часом і нічим не виміряною та не подоланою відстанню линуть до мене погляд, слово, порухи серця й розуму мого Батька. Хочу вірити, що у тому світі, з якого ще ніхто не повертався, він зустрінеться не тільки з коханою дружиною, з батьком і матір’ю, сестрою, з близькою й далекою родиною, але й друзями по зброї та перу, з усіма, хто любив і недолюбив його, кого любив і недолюбив він.

Найчіткіший спогад мого раннього школярського дитинства – худий чоловік з виразними, здається, на ціле обличчя очима і з невеликою фанерною валізою в руках. Він прийшов звідти, звідки спочатку приходили його листи до мами і персонально до мене, часом віршовані, а часом з невеличкими мальованими кольоровими олівцями картинками (новорічними чи різдвяними). Так уже зовсім увійшов в моє життя Батько – Петро Михайлович Марценюк, якого пізнавала з тих пір і до кінця його земного життя.

Чимало людей траплялося на життєвій дорозі, найбільше мудрих і добрих. Але він був особливий. Справді добрий і мудрий, а ще справедливий і часом навіть по-дитинному щирий та відвертий. Особливо чутливий до добра і добрих людей, ненавидів брехню та підлість, не міг і не вмів змовчати, ніколи не кривив душею. У нашій родині він назавжди залишився еталоном ставлення до жінки – матері, дружини. Наша мама пішла з життя на десять літ раніше від нього. І нам здавалося, що він більше й не жив, бо не було поруч його любові – дружини Люби.

Бездоганно відчував Слово не просто як знаряддя чи одяг думки. Слово для нього було делікатним і точним знаряддям висловити передусім почуття, найтонші порухи душі.

Ця книга – наша із сестрою спроба сплатити той вічний борг батькові, який є у нас усіх, живих, перед найдорожчими людьми, потуга сказати несказане, схилитися у низькому поклоні перед його стражденним і високим життям.

Лариса ПАВЛЕНКО (МАРЦЕНЮК)

 

Спогад

Бовваніли злі, нахмурені

Вишки в спалахах зорі.

А під пліснявими мурами

Голосили матері.

 

Сльози їх не марно втрачені.

Не забути їм повік,

Як стояли з передачами

(Культу рік був, ніби вік),

 

Як під брамами залізними

Ждали журно кожну мить,

Як річками горя слізними

Хтіли камінь розмочить.

 

Як ішли ногами босими

Із незміряних доріг,

Як до неба руки зносили –

Щоб хоч Бог синам поміг,

 

Як вертались опечалено,

В серці біль і жах несли,

Як земного «бога» Сталіна

Нишком у думках кляли…

 

• Нравится
•