Іван без руки та його жінки
(Продовження.Початок у №47-50)
Минуло ще кілька тижнів, а донька продовжувала сохнути. Павлина Степанівна стривожилася не на жарт: хоч би нічого із собою не вчинило дурне дитя. Уже й Семен Корнилович помітив, що з Вірунькою не все гаразд:
– Повези її в районну лікарню, – сказав, думаючи, що захворіла. А далі: – Якщо сама не можеш вилікувати.
Мусила розповісти батькові, яка «хвороба» їсть його пестунку.
– Оце так діла!.. – хмикнув оторопіло Семен Корнилович.
Вірунька ходила як тінь, а материне серце мліло від тривоги. Думка про розмову з Іваном незабаром зблиснула рятівним маячком у густій темряві. Наступного дня, прийнявши хворих, Павлина Степанівна пішла до контори колгоспу. На подвір’ї і здибалася з Оліферовичем, який длубався в мотоциклі (останнім часом ним гасав по селу, впевнено кермуючи, ясна річ, однією рукою). Відкликала парубка вбік: мовляв, є розмова.
Був лише початок квітня, але сонечко пригрівало по-весняному, й вони сіли на лаві у скверику, що розрісся між конторою та клубом.
– Якби я не була впевнена, що ти порядний і чесний хлопець, – почала головиха, – то з цим проханням ніколи б до тебе не звернулася.
– З яким саме? – Іван і гадки не мав, що у нього може просити перша жінка села.
– Воно стосується Віри, дочки.
В Іванових грудях неприємним війнуло холодком: невже щось наплели у селі про його зі Снігурочкою стосунки, яких не було? Та те, що почув, здивувало і спантеличило.
– Ви це серйозно кажете? – перепитав, зсунувши на чоло кашкета і чухаючи потилицю.
– Які можуть бути жарти? Моя дитина пропадає, ми нічого не можемо вдіяти, крім як просити у тебе допомоги.
Іванові було важко в таке повірити: батьки самі сватають йому свою доньку! Тому й не знав, що на те сказати.
– Я ж не прошу тебе її полюбити, – вела Павлина Степанівна далі. – Просто тимчасово побудь ніби її хлопцем, погуляй з нею яку годинку, хоча б раз на тиждень, бо більше я й сама не дозволю. Нехай дівчина трохи відійде серцем, оговтається та нормально закінчить восьмий клас. А на літо ми її відправимо до моєї сестри в Одесу, потім у технікум віддамо вчитися, та якось воно все й налагодиться…
В очах жінки Іван помітив непідробний біль.
– Ти думаєш, мені, матері, легко про таке просити?
– Та що ви, я розумію.
– То ти згоден?
– А куди ж мені діватися?
Уже на самоті Йван отямився і зрозумів, що вляпався у добрячу халепу з тою Снігурочкою! Та що тепер нарікати – потрібно малу причепу рятувати від хандри. А якщо вона ще більше у нього закохається і закомандує батькам його на ній оженити? Женитися не тільки на Віруньці, а й на будь-кому не хотілося – він узагалі дав собі обітницю ніколи не зв’язувати себе вузами шлюбу, бо дружина, на його погляд, повинна бути передусім чесним, щирим і вірним другом, а після історії з Настею у цьому дуже сумнівався.
Побачив дівчину за кілька днів – прийшов до школи.
– На Перше травня наша художня самодіяльність готує великий святковий концерт, – повідомив їй таємничим голосом. – Але ми з хлопцями задумали поставити ще й невеличку п’єску. У ній є дуже гарна роль дівчини-комсомолки. Вирішили запропонувати тобі. Візьмешся?
Де ж би Вірунька відмовилася? Її очі спалахнули іскрами щастя, а щоки – жаром.
Затію з п’єскою він придумав, не маючи іншого способу зблизитися з дівчиною. Так вони і спілкувалися на репетиціях до самого Першотравня, і цього Віруньці вистачило, щоб ожила. Правда, мусив її Йван після репетицій додому проводити. Але то були дружні прогулянки, під час яких розмови велися про все, окрім того, про що хотіла поговорити Вірунька.
П’єску тоді поставити їм не вдалося: підвів художник, якому Оліферович доручив намалювати декорації. Запив, неборака. Але тим ніхто вельми не переймався, хіба Вірунька, бо прем’єру вони перенесли на осінь, і репетиції – також. Але почались у школі іспити, а далі, як і планувала Павлина Степанівна, дівчину відправили до тітки, і Йван полегшено зітхнув.
Микола ШМИГІН
(Далі буде)
| Comments: |
