Олександр Луцюк головує у селі Владиславівка вже 23 роки

У березні 1990 року, коли Україна ще не була проголошена незалежною, Олександра Луцюка вже обрали сільським головою (тоді це зробили лише депутати сільської ради). А згодом цю довіру підтвердили й жителі шести сіл – саме стільки їх входить до Владиславівської сільської ради, що у Млинівському районі. 

Вміння працювати з людьми –  чи не головна риса в Олександра Луцюка, яка забезпечує йому позитивний результат під час виборів на цю посаду. А ще він докладає максимум зусиль, аби село, незалежно від ситуації у державі, розвивалося, щоб селянам на цій території жилося комфортно.

– Депутати обрали мене сільським головою, коли розпочиналася газифікація села, – розповідає Олександр Васильович. – І те, що нам вдалося село газифікувати, велика заслуга людей, які проживають на нашій території. Тоді колгосп ще був фінансово сильним, тож побудували дев’ятирічну школу у Владиславівці. У селах, крім віддалених Ульянівки і Гончарихи, які вже фактично хутірні, маємо асфальтні дороги. Треба щороку думати, як зробити ямковий чи косметичний ремонт. Кожна влада, яка приходила, багато обіцяла для села, але треба надіятися на себе. Не можу сказати, що нам не допомагають, але якщо порахувати усі податки, які збираємо і відправляємо до загального бюджету, то ми вже давно самоокупні. Було, що ми мали на рахунку сільської ради два мільйони гривень. Раніше у нас був консервний завод, завод з виготовлення фарби і світильників, швейний цех, де працювало 180 людей, велике тепличне господарство. Коли зрозумів, що йде розвал колгоспу, викупив два комбайни, трактор і набір техніки, тож люди мали чим обробляти городи. Ще до минулого року надавали ці послуги, але тепер наші селяни мають понад 140 тракторів, 170 коней, тому відпала потреба у нашій техніці – приватники самі надають послуги з обробітку городів. Навіть один чоловік в селі має обслуговуюче підприємство. Тішить те, що останні п’ять років на території сільської ради обробляється вся земля, а це 3320 га. А найбільші надходження саме за її оренду, правда, сільська рада від прибуткового податку має лише 25 відсотків. Наприклад, за видачу зерна підприємство, яке є на нашій території, заплатило 180 тисяч гривень податків, але нам з них припало лише 40 тисяч. Ось тому й мусимо бути дотаційними. Хто хоче брати в оренду землю – будь ласка. Ми маємо 34 підприємців. Селяни, окрім плати за пай, отримують кошти за здачу молока: частину відправляємо в Дубно, а частину купує місцевий підприємець. Радує, що знову відкрився швейний цех, і вже думаємо над тим, щоб запрацювало, як колись, тепличне господарство. Усі об’єкти, які були на балансі сільської ради, ми зберегли у доброму стані. Правда, мали великий і гарний колгоспний дитячий садочок, але його розтягнули. Тепер ми, певно, такий і не втримали б. Проте питання з садочком треба вирішувати уже найближчим часом.

Жителі Владиславівки, за словами голови, збудували при допомозі сільської ради й українську церкву, бо стара відійшла прихильникам російської. Також у селі зробили освітлення, мають і фельдшерсько-акушерський, і ветеринарний пункти, відділення зв’язку. Словом усе, що потрібно для обслуговування, тут є. А ще місцеві селяни гордяться своєю футбольною і баскетбольною командами, які теж на утриманні ради. А найбільше тішить те, що у Владиславівці навіть зберегли бібліотеку!

Окрім того, що Олександрові Луцюку вистачає щоденних турбот, він ще й староста сільських голів Млинівського району, член хору сільських голів. Тож чи можна заперечити роль особистості у розвитку як держави, так і невеличкої території? Коли людина на своєму місці – усе вирішується.