Поховав дружину – і в той же день… помер
На кладовищі у Раймісті Рожищенського району при вході впадають у вічі дві могили під одним хрестом. Тут спочиває подружжя – Леонід та Галина Умші. І не було б у цьому нічого дивного, якби не надписи. Виявляється, дружина померла 30 січня 2007 року, а чоловік – наступного дня.
Доля вділила Леоніду Йосиповичу 76 років, Галині Володимирівні – 75. Жінка працювала бухгалтером у сільській раді села Щурин, згодом у ланці в Раймісті, в конторі у Вітоніжі. Чоловік усе життя трудився трактористом. За великі врожаї картоплі його нагороджували преміями, грамотами, екскурсіями, не раз відзначали на дошці пошани. Змолоду вся домашня робота і клопоти лягли на його плечі, бо батька не мав, тож мусив піднімати молодших сестер та брата. Був старанним, відповідальним. Що цікаво, щодня, прийшовши увечері додому, десятиліттями вів записи своєї роботи у спеціальних зошитах. І синам та внукам теж наказував: «Хлопці, записуйте, що робите!» Умші збудували хату, виростили двох синів, сімох онуків. Прожили разом півстоліття душа в душу, шкодували один одного.
– Особливо батько крепко любив матір, вкінці вони обоє слабували, то гляділи один одного, ми і другий син з дружиною допомагали, – розповідає нам невістка Світлана Умша. – Ще до армії він до неї ходив у Щурин, де і познайомилися. А тільки прийшов з війська – одразу й женився. Весілля відгуляли 8 березня 56-го року. Згадували, була тоді крепка завірюха…
І сильна заметіль теж крутила селом, коли ховали Галину Умшу. За два тижні до того у неї стався інсульт, у чоловіка було хворе серце, тож разом лежали в лікарні. Коли обох привезли додому, жінці ставало гірше, і 30 січня вона померла. Хоронили її наступного дня. Леонід Йосипович важко переживав втрату дружини, плакав. Попрощався з покійною у церкві, потім на цвинтарі.
– Казав до мого сина: «Тілько дивися, щоб я попрощався – і назад додому». Бо крепка була в’юга, – розповідає Світлана. – І правда, син завіз його додому. Йому стало гірше. Вкололи укола, і він ліг спати в кімнаті. Як раптом діти помітили, що з дідом щось не те, що він змінився. Ще до хати на поминальний обід копачі не прийшли, як бачимо – батько помер. Від того похорону не відійшли, як стали готуватися до другого.
У Раймісті здавна заведено, що як тільки у селі трапляється біда, сповіщають церковними дзвонами. Тож люди злякалися, коли знову почули тривожний дзвін: що трапилося?! Поховавши наступного дня Леоніда Йосиповича, односельчани ще довго журилися, що ось так один за одним померли чоловік з дружиною. І пригадували: подібний випадок колись був у їхньому Раймісті.
– Я як встану зранку, завжди подивлюся на фотографію – такі вони гарні були, – каже Світлана, голос її тремтить від хвилювання. – Так гляділи один одного, любили. І думаю, як добре вони прожили, що і дня не змогли бути окремо на білому світі…
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Галина та Леонід УМШІ прожили разом півстоліття
| Comments: |
