У залі суду увагу до себе привертав не так підсудний, як жінка, яка ховала обличчя під тонким шифоновим шарфиком. Коли підсудному надали останнє слово, він попросив вибачення у батьків вбитого ним Антона і своїх рідних. А ще сказав: «Анжело, вибач, але я любив тебе і буду любити». Замаскована жінка підійшла до решітки і, плачучи, мовила: «Володю, я дочекаюся тебе, тільки прости…»
***
Анжела в душі розуміла, що Володя не «герой її роману»: худорлявий, зі звичайним обличчям, він програвав красеню Антону. Та вже з першої зустрічі її тягнуло до Володі, навіть не розуміла чому. Познайомилася з ним на університетській вечірці, й одразу підкорила цього хлопця. Вона звикла до того, що на її красу всі звертали увагу. Висока, струнка, з величезними темними очима та гарним чорним волоссям завжди виділялася з-поміж русявих подруг. Тож не дивно, що перший красень у школі Антон знав – така дівчина має бути його. А тому у вуз вони поступали в одне і теж місто. Нові студентські подруги були зачаровані його гумором та вмінням себе подати. А Анжелині батьки чекали, коли донька сповістить про одруження з Антоном.
***
Через півроку після знайомства з Володею дівчина розсварилася з Антоном. Її подруги не розуміли, як вона могла проміняти такого видного хлопця на звичайного. Та їй було байдуже, що думають і говорять. А коли Володя через рік запропонував їй вийти за нього заміж, погодилася. Батьки на це весілля не приїхали – вони не могли вибачити дівчині, що вона відмовилася від такого перспективного майбутнього. Лише шкільна вчителька, яка була її класним керівником, підтримала Анжелу й оцінила її вибір. Можливо, Володя і ревнував свою молоду дружину до її минулого, проте ніколи й словом про це не обмовився, навіть коли й бачив, як вона розмовляє з екс-коханим. А от ревнощів Анжели вистачило б на декілька пар. Для неї Володя замінив усе і всіх, як казали її подруги: «Вона на Вовці зациклена». Особливо напруженими стали стосунки у сім’ї, коли Володя потрапив на роботу в жіночий колектив. Анжела влаштовувала істерики з будь-якого приводу, підозрюючи чоловіка у зраді. Той, як міг, заспокоював, намагаючись довести, що кохає її і ніхто йому більш не потрібен.
***
Перша любов жінку зовсім не хвилювала. Від знайомих лише почула, що Антон був одружений, але вже розлучився. У неї на той час підростав синочок Женя. Володя настільки любив сина, що вибачав жінці прискіпливість, істерики, ревнощі. Він до них уже звик і не звертав уваги. Однак Антон несподівано знову з’явився у житті своєї колишньої коханої. Однокласники вирішили зібратися, щоб відзначити десятиріччя закінчення школи. Правда, зустріти там Антона Анжела не сподівалася – знала, що він працює десь аж в Росії. Проте він теж приїхав. Жінка в душі дуже зраділа цій зустрічі. Може, тому, що у гурті однокласників відчула себе юною, гарною, безтурботною дівчиною. А ще було приємно, що до неї, як і в юності, тягнуться ті, кому дуже подобалася. З ресторану Анжела вийшла з Антоном. Він поводився не нав’язливо, проводжаючи її додому і слухаючи, який у неї хороший чоловік і милий синочок. Біля під’їзду Антон поцілував її у щічку і, попрощавшись, пішов.
***
Наступного дня, не розуміючи, навіщо, вона сама розшукала номер телефону шкільного кохання. Вони ще встигли зустрітися. Прощання не обійшлося лише дружнім поцілунком. Антон уже пристрасно пригортав до себе молоду красиву жінку, обціловуючи її обличчя.
– Як тільки з’явиться можливість, одразу приїду на декілька днів, – прошепотів, відірвавшись від її губ. Йому треба було бігти до таксі.
Він і справді через два місяці вже був у місті. Вони зустрілися у його квартирі, яку купив рік тому. Анжела знову відчула ту пристрасть, яка вже зникла у її сім’ї, хоча вона й любила Володю. Після декількох таких зустрічей коханець заговорив, що повертатиметься додому. Анжелу це насторожило – в її плани аж ніяк не входило руйнувати свою сім’ю. А от Антон був дуже рішучий і наполегливий: цього разу він не хотів втратити ту жінку, яку любив. Особливо, коли відчув, що Анжела занервувала і вже готова була відступати.
– Ти й далі хочеш жити з цим кренделем? Чим він тебе взяв? Що він тобі може дати? – ніяк не міг второпати самовпевнений і успішний Антон.
Жінка навіть злякалася. Вона відчула, що Антон готовий на все, аби забрати її від чоловіка. Анжела стала уникати зустрічей. Але Антон виявився наполегливим і нічого не хотів чути.
***
Того дня вона теж відмовилася зустрітися, пояснивши, що Володя може її «засікти».
– Рано чи пізно це все одно станеться. Зрештою, тобі доведеться самій про це сказати – я не збираюся усе життя ховатися, – заперечив Антон.
– Я сама буду вирішувати, коли це має статися і чи має взагалі, – обірвала Анжела і вимкнула телефон.
За годину у двері подзвонили. Відчинила. На порозі стояв Антон. Щоб не влаштовувати «розборки» в коридорі, запросила його до хати.
– Ти геть з глузду з’їхав?
– Випадково зустрів твого чоловіка, який виїжджав з міста. Маємо трошки часу.
Анжела хотіла щось заперечити, однак він уже пристрасно її цілував, несучи на руках у спальню…
***
Володя, повертаючи ключем у замку, аж ніяк не сподівався стати героєм анекдоту. Тому йому, завжди спокійному і врівноваженому, було важко пізніше пояснити свою агресію. Він навіть добре не міг пригадати, що відбувалося в його квартирі і у кого першого він вистрелив. Здається, в Антона. Він нібито хотів поговорити з ним. Потім почув, як напівгола Анжела кричала: «Що ти робиш?!» Вистрелив вдруге…
***
Отямився лише після того, як почув, що його дружина жива. Ще не знав, наскільки понівечене у неї обличчя. У своїх показах впевнено підтвердив тільки те, що стріляв з пістолета, якого купив для самозахисту – брав із собою, коли їхав у далеку дорогу. Того дня знайомий попросив відвезти йому вантаж на дачу. Автівку Антона дорогою не помітив. Як тільки звільнився, одразу поїхав додому.
***
Антону лікарі вже нічим допомогти не змогли – куля потрапила у голову. Анжела провела в лікарні фактично весь час, поки йшло досудове слідство. Правий бік обличчя був понівечений. Порвану кулею вилицю вдалося відновити, однак асиметричність обличчя залишилася. Нервовий зрив жінки ледве не закінчився самогубством. З часом вона почала приходити до тями. Її дуже підтримали батьки. Коли почула, як мама, схлипуючи, сказала медсестрі: «Ну, чому моїй дитині така доля?», нишком відповіла (тяжко було говорити):
– Не треба нарікати на долю, якщо сам ламаєш собі життя…
***
Володю засудили до п’яти років позбавлення волі, з яких рік він уже провів у СІЗО. Таке пом’якшення адвокату вдалося «вибити» завдяки судово-психіатричній експертизі, яка встановила, що в момент скоєння вбивства підсудний перебував у стані афекту.
На суд Анжела все-таки прийшла, заховавши колись прекрасне обличчя під шарфом. Вона розуміла, що вороття назад нема, але не знала ще, як жити далі з тим, що накоїла.
Олеся ХАРЧУК
Comments: |