Іван без руки та його жінки
(Продовження. Початок у №47, 48)
– Отакі, друже, справи, – сумно усміхнувся він, зауваживши напрямок мого погляду. – Та нічого, головне, права на місці, а це вже великий плюс: лозунги в клубі можна писати, так що півкваліфікації культосвітньої маю!
Ми потиснули один одному долоні й міцно обнялися.
– Тепер матері потрібно якось делікатно показати солдата-інваліда, – мовив Іван.
– То вона і досі нічого не знає?
– Якщо ти не розпатякав.
– А Настя знає?
– Про Настю не нагадуй, якщо хочеш бути моїм другом!
Я знову на нього вирячився здивовано. Взимку мені з ним побачитися не випало можливості, а в листах про поїздку до Бреста він і словом не обмовився. Вже пізніше вдома, на третій чи четвертий день, коли ми з ним засиділися допізна за пляшкою житнівки, Йван розповів таки про брестські відвідини Насті і про останню зустріч, як приїжджала в село, коли він її назвав клятвопорушницею і порвав усі стосунки.
– Написала мені зо два листи після того, але я їх, не читаючи, порвав, – сказав по тому.
– Навіщо, дурню?! – лаяв його я. – Може, вона каялася! Дівчата такі не постійні, хіба ти не знаєш?
– Хвойди вони всі! – стукнув кулаком по столу.
– Е, так говорять слабаки. За любов потрібно боротися. З’їздив би до неї ще раз.
– Не потрібна вона мені. Як і я їй – однорукий.
Іван підпер голову кулаком, насупився й більше про Настю говорити не став. Натомість розповів, як утратив руку.
На початку літа відбувалися масштабні навчання, максимально наближені до ведення справжніх воєнних дій, із залученням усіх родів військ. Одним із головних завдань дивізії, якій була підпорядкована Йванова саперна частина, було форсування великої сибірської річки Іртиш. Понтонний міст, завдовжки майже кілометр, мусили спорудити сапери за максимально короткий термін часу, тому командири своїм підлеглим спуску не давали, робота кипіла до повного як фізичного, так і нервового виснаження вже другу безсонну добу. У цьому пекельному стовпотворінні, де перемішалися люди в одностроях, машини й матеріали, проте відчувався певний ритм і тверда рука невидимого конструктора, завдяки чому тоненька стрічка плавучого мосту неухильно тягнулася до протилежного берега, вкритого зеленим, як тоді співалось у популярній пісеньці «зеленим морем тайги». Мурахами снували по щойно змонтованих понтонах солдати, кожен чітко знаючи і виконуючи свою справу. Концентрація рухів, пильність, розторопність були запорукою виконавчої дисципліни, й кожен, докладаючи надзусиль, мусив про це подбати. Не бракувало Йванові цього всього, та нерідко трапляється так, що ти стаєш заручником або жертвою не від тебе залежних обставин. Одно слово, Івана випадково зіштовхнули у воду, течія миттєво затягнула його під міст, ліва рука потрапила між з’єднані секції, і він знепритомнів од дикого болю. Товариші по службі насилу визволили нещасного з понтонного полону й непритомного винесли на берег, звідки вертольотом доправили в шпиталь. Отямився він аж другого дня – вже після операції та без лівої, по саму ключицю, руки. «Кості так потрощило, що нічим іншим, аніж негайна ампутація, не можна було зарадити, – пояснив потім солдатові хірург.
– Могли б хоча б для годиться в мене спитати дозволу, – буркнув Іван не то жартома, не то всерйоз.
– Питали, але ти не заперечував,– у тон йому відповів лікар.
***
За тиждень канікули мої скінчились – і я поїхав догризати граніт науки, а Йван зостався в селі. Місце завклуба було зайняте, то йому запропонували попрацювати спортивним організатором у колгоспі. Уже з перших днів розпочав бурну діяльність і не лише на спортивній ниві. Уроджений непосида, а тут ще й робота така, що потрібно на ноги налягати, він устигав і тут, і там: організував футбольну й волейбольну команди (в яких і сам грав та ще як, особливо у волейбол, гасячи з такою силою та завзятістю подачі над сіткою, що по району стали ходити легенди про однорукого спортсмена з Руцька), а тим кому командні ігри були не до душі, організовував змагання зі скраклів, бігу, перетискання рук, шахів і шашок.
Микола ШМИГІН
(Далі буде)
| Comments: |
