«Ручкався» з чоловіком королеви Великобританії Філіпом

Валентин Черниш із села Боремель Демидівського району більшу частину свого життя прожив у Києві. Сюди ж, поближче до природи, він переселився вже будучи пенсіонером: із задоволенням рибалить, куріпок та кроликів розводить, а коти й самі прибиваються. Валентин Михайлович довго і професійно займався кінним спортом, відстоював честь країни на багатьох змаганнях, має багато нагород та кубків. Навіть з принцом Філіпом, герцогом Единбурзьким, ручкався, коли той приїжджав у Київ на всесоюзний форум кінного спорту.

Дитинство Валентина Черниша припало на воєнний та післявоєнний період. У Києві тоді було голодно, дітворі доводилося вигадувати різні способи заробітку кусня хліба. Валентин, наприклад, робив клітки для птахів та продавав їх. Поряд з будинком був штаб кінної міліції Києва – сюди він і ходив ловити пташок. Якось, йдучи на черговий вилов, помітив, що на коні гарно їздить знайомий хлопець. Валентин підійшов, попросився й собі спробувати. І так сподобалося, що майже того ж дня він записався у групу на заняття.

– Я просто горів ними, – згадує Валентин Михайлович. – Тренером у нас була незрівнянна Таїса Афанасівна Фролова. Як водіїв вчать їздити на автівках, так нас вчили триматися верхи. Ми повинні були вміти заскакувати на коня з розбігу, їхати задом наперед, перевертатися «ножицями», сплигувати на повному ходу, переповзати під крупом, коли кінь скаче галопом – тобто виконували програму справжніх циркачів! Таїса Афанасіївна суворо стежила за нами.

Щосуботи ми ставали до неї в чергу з розкритими шкільними щоденниками: якщо є двійка з якогось предмета, то вхід на конюшню тому «балбєсу» був кілька днів закритий. Це було жахливе покарання! Бо я так любив ті заняття і своїх коників, що бігав в клуб по два рази на день.

Валентин обрав чи не най- складніший і дуже небезпечний вид спорту – став конкуристом, тобто верхи стрибав через перешкоди (до двох метрів заввишки). Високих результатів тут можна досягти, лише зливаючись в єдине ціле з конем: і тварина, і вершник мають відчувати один одного. Тож спогади мого співрозмовника про його друзів-коней особливо щемливі. Каже, аби виграти змагання, необхідні не тільки довгі години тренувань, а й щоб того дня і кінь, і наїзник «встали з тієї ноги».

– За всю мою спортивну кар’єру, – розповідає Валентин Михайлович, – мав лише кілька коней. Їх не можна було міняти, адже тварини ростуть, дорослішають і набираються досвіду разом з нами. Кожен мав свій характер і звички, відчував мене на відстані. Я тільки в конюшню заходжу, а кінь, ще не побачивши мене, вже починає радісно іржати – вітатися. Спочатку у мене був Мах – чистокровний скакун, але такий кумедний і смішний! Побачить, що я йду – одразу на дупу всядеться, язика висуне і починає ним в усі боки метляти. Був неймовірний чистюля. А віртуоз який! Натягну нитку – Мах пройде, як танцівник, і не зачепить. Розумник, спокійний дуже. І треба ж було одній з працівниць конюшні дозволити солдату-строковику покататися верхи саме на моєму коні. Як він, зараза, повів Маха в ліс – і дотепер не знаю. Але тварина на тій прогулянці зламала ногу. А це все – хрест на коневі і величезна втрата для наїзника. Відвезли Маха в зоопарк… Потім була у мене кобила Билина, з якою я почав вигравати призові місця і виїжджати на всесоюзні змагання. Відтоді і мене стали називати Билином. Була вона всього на рік за мене старша. Пізніше я пересів на жеребця Тризвона. Хоча це так його офіційно називали, бо я його кликав Мітею. Гарячий такий був. Поїхав з Мітею в Москву виступати, то він залишив після себе неушкодженими лише кам’яну стіну-перешкоду і рів, а решту позбивав, як косою. Від дерев’яних перепон тільки щепки розліталися – так летів. Але це був єдиний кінь, з якого я жодного разу не впав. Стояв він на своїх чотирьох залізно. І мене тримав. Просто як та кішка вивертався.

Хоча, зізнається Валентин Михайлович, падати і ламати собі руки-ноги-ребра протягом життя таки багатенько довелося. Гірше було, коли його друзі і колеги ще молодими розбивалися на смерть…

…Дивимося на відео старі телепередачі, так звані кіножурнали, присвячені кінному спорту. Голос за кадром поважно розповідає про будні спортсменів, коментує і радісні моменти перемог. Ось і молодий та щасливий переможець чергових заїздів Валентин Черниш обіймає свого вірного коня. Далі ведучий сповіщає про приїзд у 1973 році на «радянську Україну» членів королівської родини з Великобританії: чоловіка королеви Єлизавети ІІ герцога Единбурзького Філіпа, який на той час був президентом Міжнародної федерації кінного спорту, та його дочки принцеси Анни, учасниці змагань.

– Тоді у Київ на першість Європи з’їхалося багато учасників, – пояснює Валентин Михайлович. – Герцог був головним суддею, а тому прибув за кілька днів до змагань. Такий простий чоловік… Я тоді був серед тих, хто готував трасу до цієї першості. Якось стоїмо з начальником траси, обговорюємо щось, а тут герцог підходить – за ним два охоронці. Вітається, ручкаємося з ним. «Містер Валентин, – каже мені, – а ви встигнете зробити трасу до змагань?» «Встигнемо, не хвилюйтеся», – відповідаю. На жаль, його дочка не змогла доїхати в заїзді до фінішу – впала…

Валентин Черниш покинув великий спорт у 30 років. То тепер, каже, тисячі заробляють, а тоді вручили кубок і грамоту – ось і весь заробіток. А вже мав сім’ю, двох дітей, тож треба було їх забезпечувати. Почав старіти й вірний друг Мітя. Тож подався Валентин Михайлович на більш хлібні місця.

Мирослава КОСЬМІНА,

Рівненська область

Фото автора та із сімейного архіву Валентина ЧЕРНИША

 

 

• Нравится
•