Валентина Оніщук та Георгій Войтюк із села Тристень Рожищенського району живуть разом 22 роки. Не судилося бути разом замолоду, а лише через майже тридцять літ, коли вже обоє стали вдівцями. Тоді село загуло: це ж треба – дружити в юності, а через стільки літ зійтися! Відтоді минуло багато часу, і тепер люди про пару кажуть: дуже хороша, працьовита і порядна сім’я.
Жінка та чоловік знаються ще з дитинства, адже жили в одному селі, дружили, разом бігали на уроки до сусіднього Щурина. Так сталося, що Валентина вийшла заміж раніше. З чоловіком прожили 19 років. Виростили двох дітей, працювали разом у колгоспі. Та смерть несподівано забрала чоловіка у самому розквіті сил – йому минуло лише 38. На той час донька вже була заміжня, син вчився у десятому класі.
Доля Георгія Андрійовича теж неймовірно схожа. З першою дружиною, з якою познайомився у технікумі, прожив 18 років. Працювали в Рожищі, він – агрономом, вона – бухгалтером, там збудували хату. Та жінка згасла від страшної хвороби теж на 38-му році життя. Їхня дочка була тоді заміжня, а сина одружував уже з Валентиною.
Тепер живуть удвох в її хаті – як жартують, Георгій тут у приймаках. А разом стали господарювати, коли їй було 44, а йому – 45.
– Ніхто нас не зводив, – згадує жінка. – Він сказав: «Ти сама зосталася, я сам». Не розписувалися, зійшлися так.
– Певно, любов шкільну згадали? – допитуємося.
– Так получилося, – нехотя відповідає Георгій Андрійович.
І він, і Валентина Андріївна про свої стосунки розповідають неохоче. Сказали лише, що діти проти не були, коли вони надумали жити разом. «Для чого по світу та правда має ходити?» – по-філософськи розмірковує жінка. Навідріз відмовилася і фотографуватися: «Змилуйтеся, не треба!» Та тільки мова заходить про їхніх дітей і внуків, обличчя сяють щирими усмішками. Діти, а їх четверо, хазяйнують окремо. У цій сім’ї немає поділу на «мої» і «твої» – чим можуть, допомагають усім. «А як інакше? – дивуються батьки. – Всім однаково даємо».
– В нас дуже хороші діти! Одна дочка живе тут, через дорогу, друга – в Рожищі, один син – у Луцьку, другий – в Щурині. І картоплю садити чи копати завжди приїжджають. У нас то мале хазяйство, а ті, що в селі, мають велике господарство: корови, бики, птиця, землю тракторами обробляють. Гуртом їдуть до нас робити, всіх завжди радо чекаємо у своїй хаті на празник, на дні народження. Живемо разом добре, пока непогано. День за днем, рік за роком – і вже, дивись, третій десяток пішов…
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Фото Руслани ТАТАРИН
Comments: |