Монастир на землі тримає і надихає

Цією подачею розпочинаємо серію публіцистичних замальовок про життя сіл поліської глибинки. Чим керувалися наші кореспонденти, вирушаючи в дорогу, що обумовлювало їхній маршрут? Тут якоїсь закономірності або чіткої спрямованості годі шукати. Щоправда, і навмання не їхали – кожен населений пункт, у якому побували, звичайно, мав певну тематичну лінію, як-от монастир у Старому Чорторийську чи торфозавод у Прилісному, колишній колгосп-мільйонер у Цмінах або загублений серед боліт Серхів. Та головним об’єктом у розмовах, спостереженнях, роздумах, а отже, й у текстах і світлинах, був, є і буде поліський хлібороб, робітник, службовець з усіма його радостями, печалями й турботами. Принаймні хотілося, щоб так було.

З назв можна здогадатися, що перший маршрут для дорожніх нотаток проліг селами Маневиччини, наступними плануємо освоїти Камінь-Каширський і Любешівський райони. Намітили й там собі тематичні лінії, звичайно, якщо читачі, мешканці тих країв, щось підкажуть своє: сільські проблеми, цікавих людей, сюжети – словом, все, що непокоїть серце і викликає прагнення винести це на широкий загал. Отож, телефонуйте, пишіть – обов’язково приїдемо до вас.

У резиденції князів – величний храм

«Наші предки знали, де влаштовувати резиденцію!» – захоплено сказав хтось з нащадків князівського роду Чарторийських після відвідин Старого Чорторийська. Давно нема тут ні фамільної фортеці, яку не могли здолати вороги-ординці, не зосталось і сліду від могил вельможних предків, лише велично підноситься над усією околицею колишній родинний костьол. Утім, і він давно вже став православним храмом.

А помилуватися там є чим. Особливо з пагорба, на якому колись мешкав князь, а тепер міцно утвердився Хрестовоздвиженський чоловічий монастир УПЦ Московського патріархату: куди сягає зір, простелилася зелена долина Стиру зі звивистим руслом річки.

Але милуватися природою селянам ніколи, як і ченцям. Навпроти їхньої обителі, через дорогу від парадного входу, де зустрічає парафіян невеличка Успенська церква, монастирю виділили клапоть землі під господарчий двір, де заодно планують побудувати готель для паломників.

– З усієї України ночували в нас, – розповідають пенсіонери Ольга та Петро, чия оселя розташована біля монастиря. – Дехто і щороку приїжджає, як-от молода вчителька з Рівного. Вона вражає нас, уже літніх людей, своєю набожністю. Завжди зупиняється у нас на два-три дні, помолиться і вирушає ще у Старосілля – до жіночого монастиря.

Наші співрозмовники дуже задоволені таким сусідством, хоч і мають квартиру в Кузнєцовську, та жити під стінами величної церкви вважають великим щастям і благодаттю. Це саме повторюють й інші старочорторийці, для яких монастир, можна сказати, став свідченням богоугодності їхнього села.

Безумовним авторитетом і шанованою людиною у Старому Чорторийську є настоятель церкви отець Володимир. Цьогоріч йому присвоїли звання «почесний громадянин села». Він, якщо образно висловитися, є живим містком між громадою, парафіянами і монастирем. Така популярність могла б прислужитись ігумену у світській діяльності, скажімо, стати депутатом якоїсь з місцевих рад, як зробили деякі його брати по церкві у Києві чи Одесі. Проте ні, його стезя – служіння Богу, а бути в курсі сільських справ, вважає, можна і без депутатських повноважень. Який найбільший клопіт для нього нині, крім порятунку заблукалих душ? Завершити реставрацію фасаду Хрестовоздвиженського собору (того, що колись був костелом). Хоча оновлення будь-якого храму, зауважує, процес безкінечний, але все ж хотілося б зробити заплановане. Всередині практично уже все готово, і на великі свята проводяться богослужіння, а ще кілька років тому там була руїна – за радянських часів храм перетворили на колгоспний склад.

Самокрутки діда Григорія

Доклав рук до відбудови старовинного храму і наш наступний співрозмовник – сімдесятидев’ятирічний Григорій Чеб. Його обійстя навпроти храмових воріт. Господаря застаємо у дворі: вмостившись на ослінчиках, чистив з невісткою ріпу – останню цієї осені городину. На дідові Григорію штани з цупкої чорної шкіри, які полюбляли носити на початку минулого століття червоні комісари. Але він купив їх на базарі не через ностальгію за радянським минулим, а тому, що теплі й у них комфортно вудити рибу на Стиру.

Відклавши ножа, дід дістає з кишені тютюн, порізану на шматочки газету й скручує цигарку.

– Чи не з нашого «Вісника» папір? – жартуємо.

– З «Нової доби», – серйозно відповідає. – З обласних газет папір недобрий – багато фарби.

Дід Григорій пахкає самокруткою і розповідає, що й тютюн домашній вирощує. Мовляв, пенсія невеличка, потрібно економити. А до храму він виготовляв рами для вікон. «Он ту і ту», – обернувшись, показує пальцем на горішній ряд. Вставляли, правда, інші майстри, бо мав уже поважний вік.

Старочорторийський монастир – практично в центрі села. Неподалік школа, будинок культури, сільрада. Сільського голову не застали, тож думку місцевої влади про співжиття з особливими сусідами почули від секретаря. Якихось проблем під час напливу в село паломників не виникає, бо приїжджають сюди люди не заради розваги, а одержимі вірою, і хоч від того поки що користі сільському бюджету нема, та все ж проблискує перспектива в плані організованих екскурсійних турів, скажімо, по святих місцях. Але то справа не лише села – необхідна участь принаймні району.

Нещастя молодої сім’ї

Поїздка наша, крім журналістських завдань, мала ще й, скажімо так, гуманітарний характер: редакція виділила певну суму грошей для потребуючих допомоги. Напитуючи таких у Старому Чорторийську, дізналися про біду, яка прийшла в сім’ю двадцятивосьмирічного Петра Брика: народивши третю дитину, тяжко захворіла його дружина. Кажуть, післяпологова депресія. Неодноразово лікувалася в обласній лікарні, та нічого не допомагає. Приїде додому, побуде трохи – і хвороба знову наступає. Нещодавно Петро знову завіз її до Луцька на лікування: перебуваючи у безпам’ятстві, нещасна ледве не спалила хату. Зостався з трьома малими дітьми, найстаршому з яких лише сім років. Постійної роботи у чоловіка немає, заробляв гроші, як була жінка здоровою, на сезонах, нині ж мусять перебиватися на пенсію батьків, людей уже похилого віку. Іншої допомоги чекати нізвідки. Хоч і стара та недужа Петрова мати, та найменшенькій онучці ще якось дає раду: нагодує, заколише, а от усі інші домашні та господарські клопоти лягли на плечі Петра та семирічного Сашка.

Наш візит на обійстя Бриків, так би мовити, не з порожніми руками здивував молодого господаря, він аж зашарівся.

– Я вже думав, що до моєї біди нікому немає діла, – вражено сказав.

Не хотілося закінчувати розповідь про колишню резиденцію князів Чарторийських сумним сюжетом, але попереду чекало інше село, у якому мусили побувати ще того ж дня.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•