Сестри вийшли заміж за братів

Людмила ходила з Миколою в один клас. Одинадцять років провчилися разом, знали одне про одного майже все, але про те, що пов’яжуть свої долі шлюбним рушничком, навіть і не здогадувалися…

Правда, Людмилі, як і майже всім її однокласницям, Микола подобався, бо видним парубком був. Але на неї і не дивився. По закінченню ж школи взагалі з Бихова Любешівського району зник – подався до Харкова в технікумі вчитися. А далі – до війська його забрали, на строкову. Так що дівчина за ті п’ять років відсутності свого однокласника майже забула.

А тим часом її старша на неповні два роки сестра Неля в Луцьку познайомилася, так би мовити, ближче з Миколиним старшим братом Василем. Неля студенткою університету була, а старший Литвинчук у «Беркуті» служив, та мешкали вони в одному гуртожитку. Можна сказати, доля звела їх докупи. Покохали одне одного й одружилися. Тож Людмила поріднилась із сім’єю своєї першої вчительки, синами якої був і Василь, і її однокласник Микола, котрий після армії повернувся в село. Ясна річ, на весіллі Василя та Нелі гуляли разом, але до женихання тоді між ними ще не дійшло, тривалий час так і залишалися свояками-однокласниками.

Людмила вивчилася в Луцьку на кухаря, часто гостювала у старшої сестри (подружжя в обласному центрі залишилося жити, Василь з «Беркута» пішов – свій бізнес організував). Дівер її дуже гостинним і балакучим виявився. Все жартувати любив, коли мова про заміжжя заходила: мовляв, я тебе все одно за свого Миколу віддам, так що не дуже на інших парубків задивляйся.

На те Людмила також віджартовувалась, але залицяльникам взаємністю не відповідала. І жартівливе «сватання» дівера, і поява Миколи у селі несподівано роздмухали в серці дівчини вже згаслу жаринку давнього шкільного почуття.

Бачила, окрім як на спільних гостинах у Нелі з Василем, його здебільшого у клубі на танцях. Знала, що дівчини у Миколи немає. Чекала, що, може, сам до неї першим підійде, та не підходив. Одного вечора не витримала – сама до нього підсіла і ніби жартома запитала:

– Такий хлопець гарний, а ні з ким не зустрічаєшся!

Він знітився трохи, бо сором’язливий на вдачу, та потім оговтався, підтримав розмову. Так і проговорили цілий вечір про все і ні про що, та й пішли додому разом. А прощаючись біля Людмилиної хати, домовилися зустрітися знову. Чим усе це скінчилося, читач уже знає…

Троє дітей уже в них є – випередили у цьому Нелю з Василем, у яких поки що двоє. Людмила з їдальні перейшла торгувати в магазин, котрий Василь з Нелею відкрили в селі, поруч і їхнє з Миколою помешкання, де живуть разом із його матір’ю.

Людмилина свекруха, здається, найбільше задоволена, що її сини одружилися на сестрах.

– Якби невістки були чужими між собою, – каже, – то таких доброзичливих і щирих взаємин, які панують між їхніми сім’ями, мабуть, не було б. А так вболівають одне за одного, на допомогу приходять, як виникне потреба.

До речі, похоронивши чоловіка ще молодим, жінка сама Василя з Миколою та ще трьох дітей на ноги поставила. Тепер усі влаштовані, мають свій хліб. Є ким пишатися матері. Наприклад, старшого із синів, Андрія, громада сільським головою обрала.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

 

• Нравится
•