Жінки народжували на болоті, коли їхні хати палали у вогні

У той день два села пішло з димом

Люди із Карасина та Карпилівки Камінь-Каширського району і дотепер достеменно не знають, коли ж були спалені їхні села: четвертого чи шостого листопада, бо з тих пір пройшло вже 70 літ. Але очевидці кривавих подій (на той час вони були дітлахами) і нині без сліз про війну говорити не можуть. Адже без даху над головою та їжі лишилося майже півтори тисячі населення. А попереду була зима...

Вціліла лише одна оселя

Сільський голова Світлана Сидорук, за фахом історик, повідомила, що рішенням виконкому четверте листопада для Карасина і Карпилівки є днем громади, адже, очевидно, саме тоді 1943 року німці й спалили ці села. Та й сама писемна згадка про Карасин датується четвертим листопада 1637 року.

– Тож люди свято шанують пам’ять про ті трагічні події, – каже Світлана Макарівна. – Бо трагедія стосувалася всіх без винятку. Вціліла лише одна оселя. Загинуло понад десять людей. Населення повідомили про підпал заздалегідь, тому всі сховалися на болотах.

– А чому німці спалили ці села?

– В роки Другої світової війни в наших краях у лісах було багато різних формувань: радянських партизанів, проходила сотня УПА, були різноманітні групи. І нібито щоб помститися їм, німці і спалили села. Не пожаліли навіть дуже гарного храму з дев’ятьма дзвонами. У ньому загинув і місцевий священик. На місці колишньої церкви тепер обеліск. То страшні часи були для села... Але бачите – відродилися. І населення нині приблизно стільки ж, як було у 1943-му. Навіть зараз збільшується.

...Щоб дізнатися, що ж сталося того листопадового дня, ми вирішили завітати в оселю Ганни Дрипи. Її дім – єдиний, що вцілів. І зараз бабуся в ньому проживає, бо рідні перевезли його з хутора у Карасин:

– Коли мені не спиться, то я говорю до хати: «Яка ж ти щаслива, скільки ж ти душечок спасла, дала притулок... І от я ще й досі живу... І так мені тут добре», – зі сльозами на очах каже Ганна Дмитрівна. – Хоча мені шість років було, але добре пам’ятаю, як батькова мати прибігла до хати і каже: «Стріляють... Треба втікати». Було це ніби шостого листопада (люди називають різні дати спалення села – авт.) Намагалися його знищити ще у 1942-му. Тоді зігнали всеньке село до центру. Понаставляли кулеметів – і цокотять... Але тоді люди відкупилися худобою, бо німці хотіли десять найкращих корів і стільки ж свиней... І сказали, щоб не займалися з бандами. Але ті 23 серпня 1943 року вибили у польському селі Майдан понад сотню місцевих жителів. Дехто з поляків врятувався і пішов шукати захисту в німців. І нібито через це у листопаді спалили Карасин та Карпилівку. Кажуть, що селян про криваві події, які мали тут розгорнутися, попередив староста. Мати тоді копала бульбу (її змусив заготовляти для банд, що орудували в лісі, один місцевий, який відзначався жорстокістю). Бо ж тоді всі їсти хотіли: ті прийдуть – дай, іншим – також, німці теж спокою не давали... Як уже люди настраждалися... Тож мати з тих наймів ледь жива прибігла і кричить : «Рятуймося».

Батько тільки встиг вхопити мене на плечі, і вся родина з коровами давай втікати. А вже люди біжать хто куди. Наш куток прямо в болото ринув, у хащі. Бо німці корчів і лоз боялися, як вогню. Дійшли до стіжка, щоб коров прив’язати. А самі до іншого пішли. А там породілля Катерина стогне – народила дівчинку. Нема у що запеленати, то замотали немовля у материну сорочку. Та дівчинка Ганна, дав Бог, виросла і була моєю свахою (тільки вже вмерла). Підходимо до другої копиці – знову хтось стогне. А там Тетяна народила хлопчика. Знову нема у що завертіти. То один чоловік скинув спідні штани, прикрунули того хлопця, щоб не змерз, і далі пішли. Худоба реве, діти на болоті плачуть, бо ж босі всі пішли, без харчів. А село вже горить, як свічка, бо ж дахи під соломою... Батько до матері каже: «Мар’йо, ми тут не спасемося, давай ідемо до своєї хати, може, не спалили, бо ж на хуторі...» Забрали корів, я знову на батькових плечах... – бабуся раз по раз витирає сльози. – Заховалися в лісі, а до хати вирішили навідатися на ранок. Вдосвіта батько виліз на сосну і радісно кричить матері: «Жінко, наша хата стоїть...» А сльози в нього котяться... Коли ж йде один житель Карасина і до батька: «Дмитре, Дмитре, який же ти щасливий. Ні одної хати не зосталося... А зима ж на носі... »

Людей доїдали воші і голод

Тож тієї зими оселя Марії та Дмитра Виндюків не одній сім’ї стала рятівною соломиною. Спали не тільки на ліжках, печі, але й на підлозі, на долівці в кухні і навіть у сінях. Топилося день і ніч. Плакали чужі діти, просили матерів їсти. І ті вставали серед ночі варити картоплю. Добре, що в господарстві були корови, тож мали молоко. Про хліб і не мріяли:

– Біля дідової хати перед пожежею закопали бочку зі збіжжям. Так німці відчули, що у землі щось сховане, і всунули туди головешку. Жито не згоріло, але страшенно смерділо димом. Мати спекла з нього хліба, то мало всі не повмирали від нього. Батько з постелі не міг встати, так боліла голова. Більше того хліба і не їли... Окрім нестачі харчів, надокучали людям блохи, воші, короста, було багато хворих, але Бог якось милував, пережили ту біду. А скільки то людок тулилося по землянках! Робили буди, вистеляли корою дерев і хвоєю, звозили кіньми дрова і посеред такого помешкання цілодобово палили, щоб не замерзнути. Намучилися! Мати ніколи не докоряла батькові, що стільки люду в хату пустив. Однак у 1944 році він пішов на фронт і загинув у Литві – не судилося йому пожити на цьому світі. А я як зачую, що дехто допіро каже, що пусто жити, то кажу: «Не гнівіть Бога…» Або від хліба носа вернуть: то черствий, то рідкий... Мені було 11 років, як мати вирядила з прядивом пішки до Ковеля, щоб обміняла на ситець. Але прийомщик дав за нього пуд пшениці на хліб (16 кілограмів). І понесла я те збіжжя додому, як великий скарб. Отакі-то часи були... – і Ганна Дмитрівна показує свою хатину, промовляючи: «Хоч старенька, але надійна...»

…Врятувався у той страшний день й Іван Сущ. Саме його мати Тетяна Федорівна народила під копицею на болоті. Того місця тепер уже й не знайти. Іван Данилович каже, що жодного разу там не був, адже пройшла меліорація, і на тих болотах тепер уже поля.

– Ніяких документів тих часів не збереглося, – каже чоловік. – Тому моїм днем народження записали 7 листопада. А насправді це було четвертого чи шостого. Тоді ще й народилася моя двоюрідна сестра, нині покійна, але я з’явився на світ на годину раніше, як казала мати. Де жили? Десь у Стобихівці в землянці. Батька наприкінці 1943-го ще й на фронт забрали, тож мати з двома дітьми зосталася сама. Правда, батько з війни повернувся, і у мене народилося ще двоє сестер.

У родині Сущів свято шанують і цей листопадовий день, і День Перемоги.

– Батьки згодом перебралися у Ковель, а я одружився і живу в Карпилівці, – каже Іван Данилович. – Працював у радгоспі механіком, інженером. На весь район славилася наша тракторна бригада. Шкода, що зараз ніякого виробництва немає.

Стріляли в потилицю, і куля вилетіла через… рот

Про те, що село розбудувалося, відродилося, багато хто завдячує тодішньому керівникові радгоспу Олександрові Адамчуку. Завідувачка сільської бібліотеки Карасина Катерина Сухацька розповідає, що він народився у знищеному селі Майдан, але мало хто про це знав. Очевидці розповідали: коли голова приїжджав у ті місця, де колись було його рідне село, то падав навколішки і цілував землю...

– Чи ж справді це була німецька помста за знищений Майдан?

– І так, і ні... Одні кажуть, що німці несли втрати на війні, й через це лютували. Інші стверджують, що по лісах ховалися банди (багато хто з них був вихідцем з Карасина і Карпилівки) і прикривалися вони іменем УПА. Тож і спалили Майдан. А німці за це помстилися... Але втрати для місцевого населення були важкі. У 2010 році я збирала матеріали про спалені села. Опитала, мабуть, зо тридцять старожилів. Декого з них вже й немає на цьому світі. Повірте, було важко працювати. Адже вони розповідали вражаючі факти, після цього ночами спати не могла. Про Карасинську трагедію готувала матеріали на районний конкурс, який проходив у 2011 році до 70-річчя початку війни, і виборола перше місце.

Але робота триває й зараз. І Катерина Юріївна показує десятки списаних аркушів паперу: спогади, факти, свідчення…

– Є тут розповіді моїх родичів: бабусі, брата мого дідуся, зберігся навіть лист мого дідуся з фронту, – і пані Катерина показує його нам. –То для наших сіл були криваві часи. Майно, нажите за весь вік, пішло з димом. Загинули й люди. Батюшка Павло з матушкою, Іов Заболотський з дружиною Марією. І ще одна жіночка була з ними у церкві. Люди туди позносили продукти. Всі думали, що святиню не чіпатимуть, але де там… Спалили і церкву, і людей живцем. Загинули два старенькі дідусі – вони не хотіли йти зі своїх домівок. Ще одну жіночку так мучили, що один німець аж плакав. Її все хотіли через вікно вкинути в оселю, яка палала. Та поки німці відвернулися, їхній сердечний колега витягнув жінку і сказав, щоб бігла в дим за хатою, де її не буде видно. Так вона і врятувалася. Інший хлопець все просив ворогів, щоб не знищували його новозбудованої оселі. Але ті розлютилися і повели юнака до іншої хати, щоб розстріляти. Хлопець в останню мить, коли вже пролунав постріл, повернув голову у бік своєї палаючої оселі… Куля потрапляє йому в потилицю і вилітає… через рот. Він падає. Німці йдуть з вулиці. Молодий чоловік прийшов до тями… Він вижив і довго мешкав у Ковелі. Отак Богом було дароване йому життя, без медичної допомоги загоїлася рана. Але головне, як розповідала моя бабуся, – каже Катерина Юріївна, – що люди допомагали один одному і змогли знову стати на ноги. Від дощу ховалися під бочками. Рік не їли хліба. Сіль ховали в мурашнику, щоб бандити не забрали останнє. А був випадок, коли карасинець прив’язав біб на вершечку ялини, але і там його знайшли. Та всі ці події не зламали сили духу жителів Карасина та Карпилівки. І села знову відродилися.

Марія ДУБУК,

Волинська область

Фото автора

 

 

 

 

• Нравится
•